Колектив авторів - Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]

— це таке роз’яснення їх змісту, що здійснюється будь-яким суб’єктом, при якому результат тлумачення не має обов’язкової юридичної сили. Суб’єкт, що тлумачить норму, самостійно, без будь-якого спеціального дозволу оцінює правову ситуацію, відповідну норму і приймає рішення про перспективу настання юридичних наслідків по справі на основі власного уявлення про зміст тих приписів, що він тлумачив. Це тлумачення має форму письмових чи усних порад, пояснень, рекомендацій. Воно здійснюється недержавними органами й установами, різними науковими, навчальними закладами, групами фахівців-юристів, окремими громадянами. Але їх акти, виражені у формах наукових творів, коментарів до законів тощо, не мають обов’язкового характеру и не тягнуть за собою будь-яких юридичних наслідків. Отже, посилатись на результати неофіційного тлумачення як на нормативну підставу для офіційного вирішення справи не можна. Вся відповідальність за вірність інтерпретації покладається лише на офіційного суб’єкта правозастосування. Акти неофіційного тлумачення мають лише таку силу і вагомий вплив, що базуються на професіональному авторитеті фахівців, установ.

Неофіційне тлумачення поділяється на побутове (повсякденне), професійне (компетентне) і доктринальне (наукове).

Побутове (повсякденне) тлумачення — це уяснення і роз’яснення змісту норм права в повсякденному житті, побуті всіма особами, які не мають спеціальної юридичної освіти або певного досвіду юридичної діяльності. Дійсні результати такого тлумачення обумовлені рівнем правової свідомості, юридичної обізнаності, життєвого досвіду та правової культури громадян.

Таке тлумачення постає в усіх випадках, коли особа осмислює зміст правових норм з метою їх використання, виконання, додержання, надання поради, оцінювання будь-якої життєвої ситуації, що потребує юридичного рішення або просто розширення кола своїх знань.

Професійне (компетентне) тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють фахівці з вищою юридичною освітою в галузі держави і права — практичні працівники (судді, адвокати, прокурори, посадові особи державного апарату та ін.) для професійного використання його результатів у повсякденній діяльності в процесі застосування ними правових норм.

Особливу роль має доктринальне (наукове) тлумачення норм права. Воно здійснюється науковцями — фахівцями-правознавцями, науковими та дослідними установами в науково-практичних коментарях до законодавства, працях учених-юристів (наукових статтях, монографіях, підручниках, посібниках, брошурах, лекціях), обговореннях проблемних питань чинних нормативних актів та їх проектів у пресі, на «круглих столах», телебаченні, сторінках наукових видань.

Таке тлумачення відомо світу з стародавніх часів. У Стародавньому Римі роз’яснення римськими юристами законів мало не тільки моральне, а й юридичне значення, впливало на розвиток законодавства. Під час тлумачення вони фактично створювали норми, які набували якостей авторитетності, що межувала з обов’язковістю.

Сьогодні неофіційне за статусом доктринальне тлумачення не має обов’язкової сили, але суттєво впливає на правотворчу та правозастосовну професійну діяльність. Цей вплив є зрозумілим. Він ґрунтується на авторитеті і переконливості роз’яснень, і, незважаючи на відсутність їх офіційної обов’язковості, такі тлумачення визнаються в суспільстві найбільш переконливими і обґрунтованими. Саме тому часто висновки неофіційного доктринального тлумачення стають головним змістом офіційного.

Усі форми неофіційного тлумачення правових норм не мають обов’язкової сили, їх фактичне значення зумовлюється авторитетом і обізнаністю інтерпретатора з питань правознавства та рівнем переконливості. Але усі вони справляють певний вплив на різні види юридичної практики і підпорядковані кінцевій меті — досягти однаковості розуміння змісту правових норм.

§ 4. Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види

Результати тлумачення права як правової форми діяльності держави виражаються в офіційних юридичних актах, які іменуються право- тлумачними (інтерпретаційними) актами. Вже в 60-х роках ХХ ст. провідні вчені звернули увагу на те, що, крім нормативно-правових та індивідуально-правових актів, у системі юридичних актів самостійне місце посідають акти тлумачення права, які є юридичними засобами одноманітного, узгодженого розуміння та ефективного застосування правових норм.

Інтерпретаційні акти є результатом цілеспрямованої інтелектуальної діяльності компетентного органу держави (наприклад, Конституційного Суду України) чи міжнародної установи (наприклад, Європейського суду з прав людини, Комітету ООН з прав людини) щодо осмислення дійсного значення правових норм.

Інтерпретаційний акт — це офіційний акт-документ уповноваженого державного органу чи посадової особи, а також міжнародної установи, чию юрисдикцію визнала Україна, головною метою ухвалення якого є тлумачення правових норм, що містить формально- обов’язкове роз’яснення їх змісту.

Особливості юридичної природи інтерпретаційних (правотлумач- них) актів дозволяють виділити такі їх ознаки:

1) інтерпретаційні акти розкривають дійсний зміст норм права, виражених у відповідному юридичному акті, та містять вказівки стосовно належного розуміння правових норм, що має вирішальне значення для їх реалізації. Вони діють в єдності з тими нормативно-правовими актами чи іншими формами права, які містять правові норми, що підлягають тлумаченню, та мають допоміжний характер;

2) інтерпретаційні акти не встановлюють нових норм права, не скасовують та не вносять зміни до чинних правових норм. Здійснюючи свої повноваження, суб’єкти офіційної інтерпретації не підміняють законодавця шляхом створення правових норм у процесі тлумачення, у тому числі через заповнення прогалин у законодавстві. З цього приводу Конституційний Суд України в Рішенні у справі про тлумачення Закону України від 25 березня 1998 р. «Про вибори народних депутатів України» прямо зазначив, що заповнення прогалин у законах не належить до повноважень Конституційного Суду України. Вирішення цих питань є прерогативою органу законодавчої влади — Верховної Ради України;

3) інтерпретаційні акти мають офіційний, формально-обов’язковий характер, що зумовлено наявністю у суб’єкта їх прийняття державно- владних повноважень чи визнаної державою юрисдикції. Обов’язковість цих актів виявляється в тому, що вони містять офіційну, сформульовану чи визнану державою позицію щодо розуміння дійсного змісту правових норм і зобов’язують суб’єктів адекватно сприймати норми, що роз’яснюються. При цьому інтерпретаційні акти можуть адресуватися органам, що застосовують розтлумачені правові норми, а не суб’єктам, дії яких безпосередньо регулюються цими нормами;

4) юридична сила правотлумачних актів пов’язана із чинністю актів, норми яких стали об’єктом тлумачення. Прийняття нового юридичного акта чи зміна його окремих положень, які були розтлумачені, ведуть до втрати юридичної сили інтерпретаційного акта, що свідчить про його нижчу юридичну силу від юридичної сили акта, що став предметом тлумачення. В ієрархії юридичних актів інтерпретаційні акти слідують за актом, положення якого розтлумачено. Їх місце в системі юридичних актів визначається компетенцією органу чи установи, які ухвалили інтерпретаційний акт;

5) сфера дії правотлумачних актів збігається зі сферою дії витлумачених норм та не може бути ширшою за неї. Дія інтерпретаційних актів у часі визначається чинністю норм права, що підлягають тлумаченню. Інтерпретаційні акти діють поряд з витлумаченими нормами, починаючи з моменту набуття ними чинності. Оскільки тлумачення не виходить за межі правових норм, а лише розкриває їх дійсне значення, то інтерпретаційні акти мають зворотну силу, межі якої визначаються моментом набрання чинності юридичним актом, що підлягає тлумаченню. Ця особливість відрізняє акти тлумачення права від нормативно-правових актів, які не можуть мати зворотну дію, крім