Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

поспати, — швидко пояснив він; його рука несвідомо схопилася за залізне кільце, що висіло в нього на шиї. — Я не хочу нічого злого. Піду від вас — вечеряйте. — Він відступив на крок.

Постать розслабилася, а дрючок опустився, металево дзенькнувши об камінь.

— Обпалене тіло Господнє, що ви тут робите в таку пізню годину?

— Я прямував до Крайсвіту і побачив ваше багаття.

— Ви просто пішли до лісу вночі на хтозна-який вогонь? — Постать у каптурі хитнула головою. — Тоді можете підійти сюди. — Вона жестом запросила Хроніста підійти ближче, і писар побачив, що на цьому чолов’язі товсті шкіряні рукавиці. — Тейлу з вами, вам усе життя не щастило чи ви все безталання відкладали на сьогоднішній вечір?

— Я не знаю, на кого ви чекаєте, — відповів Хроніст, відступивши на крок. — Але я впевнений, що ви б воліли робити це на самоті.

— Стуліть пельку та послухайте, — різко промовив чоловік. — Я не знаю, скільки в нас часу. — Він опустив очі та потер обличчя. — Боже, я ніколи не знаю, як багато вам можна розповісти. Якщо ви мені не повірите, то подумаєте, що я божевільний. Якщо ви мені повірите, то запанікуєте й від вас буде сама шкода. — Знову піднявши очі, він побачив, що Хроніст не ворухнувся. — Ходіть-но сюди, щоб вас. Повертайтесь назад — і ви, вважайте, труп.

Хроніст озирнувся через плече на пітьму лісу.

— Чому? Що там таке?

Чоловік коротко, гірко розсміявся та роздратовано хитнув головою.

— Чесно? — Він недбало провів рукою крізь волосся, заразом скинувши каптур. У світлі вогню його волосся було неправдоподібно рудим, а очі вражали яскравою зеленню. Він подивився на Хроніста, оцінюючи його поглядом. — Демони, — промовив він. — Демони в подобі великих чорних павуків.

Хроніст розслабився.

— Демонів не буває, — з його тону було ясно, що він казав те ж саме вже дуже-дуже багато разів.

Рудий недовірливо засміявся.

— Що ж, гадаю, тоді можна розходитися! — Він нагородив Хроніста божевільною посмішкою. — Послухайте, я здогадуюся, що ви — людина освічена. Я це поважаю, і в основному ви маєте рацію. — Його обличчя набуло серйозного виразу. — Але тут і тепер, цього вечора, ви помиляєтеся. Страшенно помиляєтеся. Коли ви про це здогадаєтеся, краще буде не стояти по той бік вогню.

Від однозначної впевненості в голосі чоловіка в Хроніста по спині пробіг холодок. Почуваючись доволі дурнувато, він сторожко обійшов багаття, щоб опинитися на іншому боці.

Чоловік швидко оглянув його.

— Зброї у вас, як я розумію, немає? — Хроніст захитав головою. — Насправді це не має значення. Від меча вам би особливої користі не було. — Він дав Хроністові важку дровиняку. — Ви, мабуть, не зможете влучити в жодного, але спробувати варто. Вони швидкі. Якщо один з них на вас кинеться, просто падайте. Спробуйте впасти на нього, розчавити вагою свого тіла. Покачайтеся по ньому. Якщо спіймаєте якогось, кидайте його у вогонь.

Він знову насунув каптур на голову та швидко заговорив.

— Якщо маєте запасний одяг, накиньте його. Якщо маєте ковдру, в яку можете закутати…

Він раптом замовк і глянув на інший бік кола, утвореного світлом від вогню.

— Станьте спиною до стіни, — різко сказав він, піднявши свій залізний дрючок обома руками.

Хроніст глянув за багаття. Між деревами рухалося щось темне.

Вони вийшли на світло, пригнувшись до землі; це були чорні постаті з безліччю ніг, великі, завбільшки з колесо від воза. Одна, швидша за інших, без вагань побігла на світло від вогню, рухаючись із підозрілою гнучкістю квапливої комахи.

Не встиг Хроніст занести свою дровиняку, як істота хутко оббігла багаття та скочила на нього, швидка, як цвіркун. Хроніст різко здійняв руки, і саме тієї миті чорна істота вдарила його в обличчя та груди. Її холодні тверді ноги відчайдушно шукали, за що зачепитись, і він відчув, як його руки з зовнішнього боку перетнули яскраві смуги болю. Незграбно позадкувавши, писар відчув, як його підбор зачепився за нерівну землю, а тоді почав валитися назад, безладно розмахуючи руками.

Падаючи, Хроніст востаннє побачив коло світла довкола багаття. З темряви квапливо виходили нові чорні істоти, відбиваючи лапами об коріння, каміння й листя швидкий уривчастий ритм. По інший бік вогню чоловік у важкому плащі обома руками тримав свій залізний дрючок напоготові. Він стояв в очікуванні, геть не рухаючись, не видаючи жодного звуку.

Ще падаючи назад, Хроніст, з якого так і не злізла темна істота, відчув притлумлений темний вибух — ударився потилицею об кам’яну стіну за спиною. Світ сповільнився, його контури розмились, а потім він почорнів.

Розплющивши очі, Хроніст побачив незрозумілу мішанину з темних постатей і світла, яке відкидав вогонь. Голова в нього пульсувала від болю. Його руки з зовнішнього боку перетинало кілька ліній сильного чистого болю, а лівий бік тупо поболював від кожного вдиху.

Минула довга мить зосередження, і світ набув нечітких обрисів. Закутаний чолов’яга сидів неподалік. Рукавиць на ньому вже не було, а важкий плащ звисав з його тіла клаптями, але поза тим він видавався неушкодженим. Обличчя він сховав у каптурі.

— Прокинулися? — з цікавістю запитав чоловік. — Добре. З пораненням у голову ніколи не можна бути впевненим. — Каптур трохи нахилився вбік. — Говорити можете? Знаєте, де ви?

— Так, — ледве вимовив Хроніст. Здається, вимовити одне слово було надто важко.

— Ще краще. Отже, на третій раз має пощастити. Як ви думаєте, зможете встати й допомогти мені? Нам потрібно спалити й поховати трупи.

Хроніст трохи ворухнув головою й раптом відчув запаморочення та нудоту.

— Що сталося?

— Можливо, я зламав вам кілька ребер, — пояснив чоловік. — Один з них ніяк не хотів вас відпускати. Особливого вибору я не мав. — Він знизав плечима. — Хай там як, вибачте. Порізи у вас на руках я вже зашив. Вони мають добре загоїтися.

— Їх уже нема?

Каптур кивнув один раз.

— Скрелі не відступають. Вони — як оси з гнізда. Нападають і нападають, поки не гинуть.

На Хроністовому обличчі відобразився жах.

— У них є гніздо?

— Боже мій милий, ні. Були тільки ці п’ятеро. Однак ми маємо їх спалити й поховати, просто для певності. Я вже нарубав дров, які нам знадобляться, — з ясена та з горобини.

Хроніст засміявся. Смішок прозвучав дещо істерично.

— Як у дитячій пісеньці:

«Ось що треба нам робить —

Яму два на десять рить.

Горобина, ясен, в’яз…»

— Так, справді, — сухо відказав закутаний. — У дитячих пісеньках заховано стільки всякої всячини, що вас би це здивувало. Та хоч я й не думаю, що нам потрібно