Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

як пустеля. Пісня Будди, мов пісня Сирени, здійнялась над землею й оповила мою душу: «То коли ж я, нарешті, подамся в пустелю — сам, без товариша, лише із святою впевненістю, що все суще — тільки сон? Коли вже я у своєму ганчір’ї — без ніяких бажань — подамся весело в гори? Коли, побачивши, що тіло моє вже тільки недуга і згуба, старість і смерть — я, вільний, відважний, сповнений радості,— подамся в хащі? Коли, коли, коли?»

Підійшов Зорбас із сандуром під пахвою.

— Ось тобі й вугілля! — мовив я, аби приховати своє хвилювання, і показав рукою на обличчя жінки, що лежала горілиць.

Але Зорбас туди й не глянув, тільки насупив брови.

— Іншим разом, хазяїне,— кинув він,— спершу хай перестане хитатися земля. Гойдається, стерво, й досі, хай йому чорт, гойдається, як палуба. Ходімо швидше в село! — додав він, розставивши свої довжелезні диби.

Прибігли двоє босих сільських хлопчаків, засмаглих, мов діти фелахів, і вхопили на плечі наші валізи. Синьоокий товстий митник курив наргіле в бараці, що правив за митницю. Він скоса поглянув на нас, кинув довгий погляд на валізи, погойдався хвильку на стільці й зібрався був підвестися, але полінувався і тільки сіпнув рукав наргіле.

— Ласкаво прошу,— ледачкувато кинув він.

Один із хлопчаків підійшов до мене, підморгнув чорними, як маслини, очима й повідомив змовницьким тоном:

— Він із Старої Греції! Ледачий!

— А хіба крітяни не бувають ледачі? — запитав я.

— Бувають, бувають...— відповів малий крітянин,— але не такі...

— Далеко до села?

— Та! Палицею докинути! Он там, за садами, у балці. Гарне село, пане, має всякі дари господні: рожкові дерева, городину, олію, вино. А отам далі, на піску, ростуть найранніші огірки на Кріті. З Аравії віє вітер і підганяє їх, щоб дужче росли. Як заночуєш на городі, то вночі тільки й чуєш — крак! крак! крак! — ростуть, аж тріщать.

Зорбас ішов попереду і спотикався — в нього й досі крутилася голова від хитавиці.

— Тримайся, Зорбасе! — крикнув я йому,— лишилося зовсім мало, не вішай носа!

Ішли ми швидко. Під ногами шурхотів пісок, перемішаний з потовченими черепашками, подекуди стирчали чубчики очерету, кураю та отруйного молочаю. Стояла задуха. Хмари нависали дедалі нижче, парило дужче й дужче.

Тим часом ми дісталися до величезної смокви; її роздвоєний покручений стовбур потріскався від старості. Один з хлопчаків зупинився. Не скидаючи валізи з плеча, він показав підборіддям на старезне дерево й мовив:

— Багачевої доньки смоква!

Я теж зупинився. Невже на крітській землі кожний камінь, кожне дерево має свою трагічну історію?

— Багачевої доньки? Чому?

— Ще як дід мій був молодий, донька одного багатія покохала парубка, пастуха. Але її батько не хотів його: дівчина плакала, кричала, марніла, та старий стояв на своєму! Аж якось одного вечора обоє закохані зникли. Шукали їх день, два, три, тиждень — як у воду впали! А було літо, вони й засмерділися, пішли люди на сморід та й знайшли їх під цією смоквою — лежали, обнявшись, та так і взялися тлінню. І знайшли їх по смороду! Тьху! Тьху! — сплюнув хлопчак і засміявся.

Нарешті почулися сільські звуки: гавкали собаки, лаялися жінки, півні звістували співом зміну часу. В повітрі запахло виноградними вичавками, що бродили в казанах на ракі.

— Ось вам і село! — вигукнули разом обидва хлопчаки, прискорюючи ходу.

З-за вершини піщаного пагорба показалося маленьке село, скупчене на дні балки. Побілені низенькі будиночки з верандами, приліплені один до одного, скидалися своїми розчиненими вікнами, що зяяли чорнотою, на білі від часу черепи, розкидані поміж камінням.

Підійшов Зорбас.

— Ну, чоловіче, входимо в село, дивись, поводься, як належить,— попередив я стиха.— Щоб нічого такого їм не здалося, Зорбасе! Хай вважають нас за серйозних підприємців — я хазяїн, ти — старший майстер. Крітяни, затям собі, жартів не люблять: кинуть на тебе оком — одразу знайдуть у тобі гандж і таке призвісько приліплять, що не знатимеш куди подітись, тікатимеш світ за очі, мов той пес, якому прив’язали до хвоста бляшанку.

Зорбас затиснув у жмені вуса й задумався.

Скажу я тобі, хазяїне,— нарешті озвався він,— коли тут є якась удовичка — то все буде гаразд, а якщо немає...

І саме в цю хвилину при в’їзді в село з’явилася одягнена в лахміття гладка жебрачка, чорна від сонця, з густими чорними вусами; простягнувши руку, вона підскочила до нас.

— Гей, куме,— гукнула до Зорбаса,— гей, куме, ти маєш душу?

Зорбас зупинився і серйозно відповів:

— Маю.

— Ну, тоді дай мені п’ять драхм!

Зорбас вийняв із пазухи потертого шкіряного гаманця.

— Візьми! — сказав він, і на його блідих устах з’явилась усмішка.

Обернувшись до мене, він кинув:

— Як бачу, тут неймовірна дешевизна — п’ять драхм за душу.

Сільські собаки кинулись на нас, жінки понахилялися з галерей, дітлашня свистіла, гавкала, гула, мов клаксони, нам услід, або, забігаючи наперед, витріщалася на нас великими здивованими очима.