Анна Пахомова - Будь зі мною , Анна Пахомова

В нього в середині все кипіло.

- Ти що твориш! – замість привітання гаркнув Волков на заступника.

- П’ю протеїновий коктейль, - незворушно відповів Дмитро, потрясаючи перед Антоном ядовито-зеленим стаканом із набору спортивних аксесуарів. Виглядав фінансовий директор до противного добре – сорочка в смужку на могутніх плечах ледь не лусне, обличчя самовдоволене, погляд впевнений.

- Ти навіщо Вірі квіти подарував? – уточнив своє обурення Волков.

- Я так залицяюсь, а що?

- Щось я не пригадую, щоб ти до інших так залицявся! – Антон склав руки на грудях.

- І що? – Жидкін хмикнув. – До особливих дівчат - особливий підхід. А ти маєш щось проти?

- Може і маю!

- Запав на неї, а?

- Ні, - не вистачало ще обговорювати свої почуття з цим бабієм. – Ти чудово знаєш, як ставлюсь до стосунків на роботі…

- От і не веди себе як собака на сіні, - Дмитро обірвав розпочатий монолог на самому початку.  – Сам не хочеш,  не заважай облаштовувати особисте життя іншим. Може Віра – це моя єдина, моя друга половинка, мій останній шанс на щасливе подружнє життя.

- Не паяснічай, я це сто разів чув, - не підтримав другового піднесення Волков. – Вона не така як твої пасії. Тож залиш дівчину у спокої.

- От чесно, якщо ти скажеш, що сам маєш на неї плани, я відступлюсь, - Дмитро відкинувся на спинку крісла.

- Не має ніяких планів, - фиркнув Антон. – І взагалі, я Віру у тебе на сьогодні забираю.

- Це між іншим моя помічниця! Ти зловживаєш службовим становищем, не вважаєш? – притворно обурився Дмитро.

- Вважаю, - не став сперечатись Антон - Була твоя – стала моя.

- А як тьотя Тома до цього поставиться?

- А тьотя Тома на лікарняному. Що?

- Ти це навмисно влаштував?

- Упік секретаршу в лікарню? – вигнув брову Волков. – Ні, це за межами моєї компетенції. А ти б проїхався по об’єктах, он з жекеха дзвонили, скаржились на затримку по Шевченка.

- Я наберу Пасько, розберусь, - Жидкін продовжував єхидно посміхатись. – А взагалі, я фінансовий директор, це значить я слідкую за фінансами, а не за ходом робіт.

Чого  в Жидкіна не віднімеш – це оптимізму, на межі з пофігізмом.

- Дімон, я от зараз цілком серйозно, в останнє кажу – тримайся від Віри подалі, - додав Антон, ідучи до дверей.

- Ні за що! – понеслось йому  в спину.

- Придурок, - процідив крізь зуби Волков, на виході з кабінету, так щоб Жидкін його не чув.

- Ви щось сказали? – знову визирнула з-за букету Віра.

- Йди за мною, - скомандував їй Антон.

Віра скрипнула зубами. Грубіян черствий. А вчора між іншим він її за цицьки лапав. Міг би бути і трішки лагіднішим. Дівчина образилась. Так гірко стало. Міг би хоч якось натякнути, на те що вчорашнє для нього щось значило. Мабуть вже шкодує про те, що підвозив її. А ще те трекляте шампанське, що розв’язало їй язика. Навіщо наговорила йому стільки всього про себе? Ще й руку свою показала. Але ж їм працювати разом, міг би хоч трішки привітнішим бути. Правду їй вчора Лара писала – черствий сухарь цей Волков.

Він йшов як крейсер по вічній мерзлоті. І навіть зі спини відчувалась його сильна енергетика. В осанці, в ході. Небезпечний чоловік.  Біля таких згорають, тільки потрапивши в поле їх притяжіння.  Мимохіть погляд змістився з широкої, обтягнутої сірим піджаком спини нижче, на директорів зад. У Віри пересохло  в горлі. І здавалось би від чого – від споглядання, як рухаються затягнуті в  сині джинси чоловічі сідниці.

Дівчина осікла себе, заборонивши роздивлятись директора нижче спини. Як він з нею, так і вона буде з ним. Он краще навколо озирнеться, роздивиться, що і як.

Офіс «Спецбуду» займав цілий поверх. Площу розділяли перегородки з матового скла. На підлозі гасив звуки кроків темно-синій килим. Біля дверей з написом «Генеральний директор Волков А. П.» стояв кулер з водою.

Антон пригальмував  біля дверей, притримав їх перед Вірою. І дівчина пройшла близько-близько від нього, відчувши запах його лосьйону після гоління. Щось з нотами кедру, терпке, як і сам Антон. Віру обдало жаром. Її погляд зупинився на Антонових губах, сексуальних, бентежних, небезпечних. І поцілунок сам сплив в пам’яті. Боже, ну навіщо це з нею сталось?  Як тепер працювати з Антоном Павловичем, і не уявляти його в своїх фантазіях?

Віра важко зітхнула, чи то вдихаючи сильніше його запах, чи тому, що грудям брало повітря. Тепер Волков опинився позаду неї. І як же було не пособі, знаючи, що його погляд пропікає дірку у неї між лопаток. А що як він теж розглядає її зад? Віра мимохіть сильніше гойднула стегнами. В прийомній ніби згустилось повітря.

Дівчина озирнулась, наткнулась на примружений погляд блакитних очей, і прикипіла до них поглядом. Все її обурення і злість танули в тому погляді. І знову вона не знала, як себе вести з ним.

- Це прийомна, - Волков обвів рукою невеликий, але затишний кабінет, високою стійкою рецепції, шафами з різнокольоровими теками, і орхідеями на підвіконні. – Працюватимете поки тут.

- І що я маю робити? – закінчивши озиратись запитала Віра.

- Запишіть, - Антон витягнув з кишені телефон, і знайшовши потрібний номер, повернув екран до Віри. Дівчина похапцем нашкрябала на квадратику паперу номер. – Це Тамара Олексіївна, вона введе вас в курс справ.

І більше нічого не пояснюючи зник в своєму кабінеті.

З роботою Віра розібралась доволі швидко. Зателефонувавши за наданим шефом номером, вона зв’язалась з Тамарою Олексіївною, жінка з застудженим голосом і кашлем, справу свою знала, і Вірі все роз’яснила. Дівчина все справно занотовувала в великий блокнот, придбаний саме для роботи. Яскрава обкладинка з метеликами піднімала їй настрій. І Віра з посмішкою приступила до роботи.