Данило Борисович Яневський - Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича, Данило Борисович Яневський

рівнів, зброї, амуніції, топографічних мап, одягу, взуття, білизни, медикаментів. Та найбільшою проблемою була відсутність фахових стар-шин-штабовиків з досвідом…». Аби проблему розв’язати хоч в якийсь спосіб, створили підпільну офіцерську школу. Організована школа «Дружинники»[32] була особисто «Гончаренком» (можливо, в квітні 1943 р. або пізніше, зі слів мемуариста це з’ясувати неможливо — Д.Я. фв ній навчалося понад 100 осіб. Кількість викладачів — невідома.

На той час, якщо точно — на початок квітня 1943 р., стверджує «Юрко», вже функціонував перший штаб ВО «Заграва». Було сформоване і командування військової округи: командир — «Дубовий», начштабу — Леонід Ступ-ницький. «Одночасно… створились наступні ВО: «Турів» (Луччина, Ковельщина, Володимирщина, Горохівщина, Берестейщина», к-р — Юрій Стельмащу, «Рудий»), «Південна Волинь» (Рівенщина, Дубенщина, Кременеччина, Остіжчина, к-р — «Еней») та «Східня Воєнна Округа» (Житомирщина, к-р — Федір Воробець, «Верещака»). Командиром всіх збройних сил було призначено (ким? — Д. Я.) полк. «Ох-рима» — «Клима Савура» (Дмитра Клячківського), комендантом запілля став «Павленко» (Ростислав Волошин). Як видно зі складу штабу, в ньому знайшлись старшини з визвольних змагань 1917–1920 рр. Це були старшини армії УНР, що опинились на території Польщі». При цьому «Юрко» підкреслює, що і Ступницький, і Омелюсік, і полковник Сергій Кульжинський «були офіцерами ще російської царської армії… Разом із старшинами інших армій, вони заповнювали існуючі прогалини у вишколі, плянуванні… З великою повагою і увагою оточували в підпіллі і в УПА цих старшин…»

Висновок: станом на 1942 р. на території Волині, тобто на території Райхскомісаріату «Україна», крім УПА Бульби-Боровця, існувала ще якась УПА зі своїм штабом. Її командувач Василь Івахів, член ОУН фракції Бандери, загине у бою 13 травня 1943 р.

Організатор УПА — Дмитро Клячківський

Після загибелі Івахіва «влітку 1943 р. штаб ВО «Заграва» було доповнено і переіменовано в Головний Військовий Штаб УПА, як штаб всіх збройних відділів УПА на Волині, Поліссі, північній і південній Житомирщині і суміжних просторів. Штаб Головного командування УПА був остаточно укомплектований у липні 1943 р.» Командир — Дмитро Клячківський, заступник — Михайло Медвідь («Карпович», «Крем’янецький»), начальник штабу — Леонід Ступницький, начальник оперативного відділу, — Олександр Омелюсік, заступник — Сергій Кульжинський, усього 12 осіб. Після цього, у липні 1943 р., к-р «Дубовий» сформував новий штаб ВО «Заграва» у складі 8 осіб. Начальник штабу — майор «Дубовий» (Іван Литвинчук).

І лише наприкінці 1943 р. було створено Головне командування (ГК) УПА на чолі з Шухевичем, «що мало завдання об’єднати повстанські відділи всіх земель України. Досі доступні документи стверджують: що це ГК УПА почало формально діяти в січні 1944 р… Дотеперішнє волинське ГК УПА було переіменоване на крайове командування УПА-Північ. Крім нього повстали крайові команди УПА-Захід, УПА-Південь і УПА-Схід»[33].

Неузгодження в споминах Петренка зрозумілі: в конкретних обставинах місця і часу було не до ведення хронологічних довідників: «фотографування, писання щоденників, робленая нотаток, приватна кореспонденція в підпіллі, з огляду на конспірацію, були строго заборонені… Матеріялом, що відносився до дій ОУН і УПА як: звіти, фотографування окремих подій і т. п. займались спеціяльно уповноважені люди, архіварі-літописці, які такі матеріали збирали, впорядковували, доповняли і переховували»[34]. Спомини він писав в еміграції, через кілька десятиліть після тих подій. Спробуємо уточнити його відомості, порівнявши з іншими джерелами. В цьому випадку — із матеріалами інших мемуаристів та із документами УПА першої половини 1943 р.

Безпосередній учасник подій, який відобразив їх по гарячих слідах, запевняв ось у чому. В березні 1943 р. «німецька влада розпочала ліквідацію української міліції, поголовно заарештовуючи міліціонерів по станицях та спроваджуючи їх за дроти в табори по великих містах». Приблизно в той самий час, тобто в лютому — березні, «український селянин… випорпав дбайливо захований кріс з набоями та, злучившись з такими ж як сам, односельчанами, створив перші збройні відділи самооборони (підкреслення мемуариста — Д. Я.) Української Повстинної Армії, готовий до загину битись в обороні своєї правди». І далі: «Тимчасом твориться Головна Команда УПА та Команди поодиноких груп (підкреслення мемуариста — Д. Я.). Далі автор споминів перераховує десятки сіл на території Костопільщини, Крем’янеччини, Ковельщини, Дубенщини, Луччини, а також на Волині, Поділлі, Поліссі, Житомирщині, Київщині, охоплених селянськими виступами.

Про співгромадян-поляків він писав так: «польський елемент на Північно-Західних землях… насамперед йшов на зустріч сталінській партизанці, даючи їй допомогу ін-формаціями, харчами, приміщенням і активною співдією. Це довело до конфлікту з автохтонним українським населенням. Тоді польський елемент почав оглядатись за новим опікуном і знайшов його в німцях, з’єднуючи себе їх службою у «шуцманшафтах», створених німецьким окупантом для пацифікації українського населення»[35].

Ще один мемуарист, на той час керівник СБ ОУН на ПЗУЗ, пише до брата Володимира, який на той час був у збройному підпіллі в Карпатах: «маючи кілька вільних днів», захотів побачити, «як дихає “Галіція”». Побачене справило на автора пригнічуюче враження: «вертаю туди, де розмах, революція прибрала направду грандіозних розмірів. Ці два дні зробили на мене паршиве, пригнітаюче враження… народ животіє, а не живе». По поверненні з Генеральної Губернії до Райхскомісаріату (тобто зі східної Галичини на Волинь) він остаточно переконався: «Повстанчу акцію на північно-західних землях і частинно на східних теренах ми мусили почати. Причини дві: почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони — червона партизанка почала заливати терен. Отже, коли би ми не почали повстинної акції, то не мали б що робити (підкреслення автора листа — Д. Я.). Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: «Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців?». Тепер ми тим балакунам заткали роти, а революцію усуспільнили. Тягар боротьби возложили на плечі усього суспільства, хоче воно того, чи ні, мусить нести його. Значить — тотальна революція»[36].

Матеріал «До початків Української Повстанчої Армії»: «Хто вони ці, народні месники? Вони виросли з гущі народу. Це ті селяни і робітники, яким спалено хату, зруйновано дорібок, вистріляно родину. Це ті шуцмани, яким вистріляно товаришів і яких замкнено за колючі дроти. Це ті баталіон-щики, яким велено стріляти своїх батьків, матерей, сестер та братів. Це вкінці ті урядники, яким за їх працю викопано яму, куди мали лягти разом з родиною. Вони всі пішли в ліс, обєднані великою ідеєю любови