Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

— Куди тепер? — ​запитав він. 

— Побачите, добродію. Наразі — ​вперед і сходами нагору. 

Поверхом вище був такий самий коридор, проте краще освітлений. За третіми дверима праворуч виявилась вузька почекальня. З-за столу підвелася молода світловолоса секретарка у сірому костюмі. На плечах мала в’язану накидку. 

— Пан директор у себе? — ​запитали в неї. 

— Так. Дав розпорядження одразу заходити. 

— Чудово. 

Один з агентів підійшов до дверей навпроти та голосно постукав. Почувши зсередини виразне «Прошу», відчинив їх і встромив голову в кабінет. 

— Пане Шобер. Арештований прибув, — ​прозвітував він. 

Зачувши знайоме прізвище, Вістович стрепенувся. Шобер керував віденською поліцією, був надзвичайно впливовим політиком, але про його причетність до будь-яких секретних служб комісар досі нічого не знав. 

— Ведіть сюди. 

Арештованому дали знак заходити. 

— Herr Oberkommіssar, мені прикро, що довелося вдатися до таких методів, — ​несподівано почув Вістович одразу після того, як двері за ним зачинились. — ​Сподіваюсь, ви не тримаєте на мене зла. 

Прибулий, дещо ошелешений від таких слів, не зміг підібрати жодної відповіді. 

— Сідайте, — ​запросив Шобер, вказавши йому на крісло навпроти себе. — ​Пальто й капелюх можете повісити на вішак поруч із моїм одягом. 

Вістович кивнув. Звільнивши руки, він мимоволі роззирнувся довкола. 

Кабінет Шобера був невеликий, ба навіть тісний. Стіни обшиті деревом, з меблів — ​тільки шафа, креденс і стіл. Єдине вікно виходило на вулицю, але вид закривали гілки платана з поодиноким, пожовклим, мокрим від дощу листям. Арештований досі все ще не знав, у якій частині Відня знаходився. 

— Інший ваш кабінет, на Шоттенрінґ[45], значно просторіший, пане директоре, — ​зазначив Вістович, сідаючи у крісло. Після стільця у відділі доктора Бека, воно здавалось йому дуже зручним. 

— Маєте рацію, — ​сказав Шобер. 

— Не знав про ваш стосунок до Staatspolizei, — ​вирвалось у прибулого. 

Шоберу, вочевидь, не хотілося відповідати на цю репліку, тому він пропустив її повз вуха. 

— Давно хотів з вами познайомитись ближче, пане Вістовичу, — ​сказав він натомість, — ​щоправда, не за таких обставин. У столиці чули про ваші розслідування, ще коли ви служили у поліції Лемберга. «Wiener Zeitung» писала про справу віденського Упиря, а ще раніше — ​про загадкові вбивства галицьких німфоманок і те, як вам блискуче вдалося спіймати маніяка-психіатра Тофіля, а також про вбивства, які скоював колишній судовий медик, прибічник оптографії, цієї безглуздої теорії, яка стверджувала, що портрет убивці залишається на сітківці ока жертви, як на фотопластинці, тому він виколював своїм жертвам очі. Моторошна історія! Цей псевдонауковець уникнув би покарання, якби до діла не взялися ви! Пригадую, цю справу я навіть розбирав на лекції зі своїми студентами-криміналістами. Ще до війни… 

Менш за все Вістович сподівався, що після арешту його привезуть кудись, де він слухатиме похвалу від начальства. Утім, ніде правди діти, йому таки було приємно, хоч і йшлося про справи, які він розслідував понад десяток років тому. 

— І тому уявіть моє здивування й одночасно мою радість, коли сам міністр рекомендував мені вас! Спочатку для роботи у Рудольфсгаймі[46], а потім і в Іннере-штадті, — ​продовжив Шобер. 

Вістович уважніше придивився до співрозмовника. Куди той, в біса, хилить? І що насправді хоче сказати? 

— Колишній міністр, — ​уточнив комісар. 

— У вісімнадцятому році ще ні. 

Нависла коротка пауза. 

— Дозволите закурити? — ​запитав Вістович. І раптом усвідомив, що йому вже безглуздо нервуватися. Він приблизно у такій же ситуації, як рибина у сіті, становище якої нітрохи не покращиться, навіть коли вона битиме хвостом. 

— Так, звісно, — ​дозволив Шобер. — ​Я й сам з приємністю складу вам компанію. 

Кілька секунд курці клацали кожен своєю запальничкою і втягували в легені гіркуватий дим. Його темно-сині стрічки звилися довкола їхніх облич, мовби прозорі змії. 

— Колись у Лемберзі я зробив послугу тодішньому міністру поліції, яку він не забув навіть після війни. Знайшов деякі папери, які могли серйозно вдарити по його репутації, — ​сказав Вістович. — ​Мене заарештовано через це, пане Шобер? Секретній службі треба знати більше про мої зв’язки з колишніми урядовцями? 

— Не через це, пане оберкомісаре. 

— Тоді через що? 

Директор підвівся і підійшов до вікна. Якусь мить він розглядав гілки платана, ніби ті видались йому несподівано цікавими. 

— Одразу дві держави вимагають видати вас. Одна офіційно, інша — ​неофіційно, — ​промовив Шобер, не озираючись. — ​Думаю, ви здогадалися, що йдеться про Польщу і Радянську Росію. 

Цигарка помандрувала до його рота для нової затяжки. Директор ненадовго замовк, щоб дати трохи часу на роздуми чи то собі, чи то Вістовичу. 

— Мене цікавить причина. Що ви такого зробили, пане оберкомісаре? — ​прозвучало врешті запитання. 

— Гадки не маю. 

— Не брешіть! — ​Шобер повернувся до співрозмовника. 

— Тоді й ви скажіть, хто із них отримає мою голову? — ​різко промовив арештований. 

— Ще не вирішено, Вістовичу. 

— Отже, можливість захистити громадянина Австрії навіть не розглядається? 

Шобер важко зітхнув. 

— Ви знаєте, в якому становищі Республіка. На нас тиснуть зусібіч. Ми платимо драконівські репарації. Будь-який конфлікт, навіть найменший, може стати іскрою, з якої розгориться нова пожежа. 

— Але ж конфлікту й так не минути, — ​Вістович скривив гірку посмішку. — ​Ви ж не можете видати мене одночасно двом державам. Хтось, урешті-решт, буде незадоволений. 

— Саме тому мені й потрібно почути вашу розповідь… — ​вирвалось у Шобера. 

Він прикусив язика і повернувся за стіл. 

— …щоб вирішити, кому віддати, — ​доповнив за нього Вістович. — ​Австрійська дипломатія завжди славилась своїм гуманізмом. Слухайте, а може, мене розрубати навпіл, як свинячу тушу? 

Директор сердито ляснув двома долонями по столі. 

— Трясця, Вістовичу! Вам не спадало на думку, що я можу шукати спосіб врятувати вас? І саме для цього, сучий ви сину, мені й потрібна ваша розповідь! Усе до дрібниць! До найменших деталей… 

Він раптом почервонів і, тримаючись за стіл, повільно опустився у крісло. Дихання його стало важким, як у бігуна після довгої дистанції. Вістович підхопився на ноги. Подумки він вже намагався уявити, що робитиме, якщо його начальник просто зараз вріже дуба. До всіх його «приємностей» бракувало ще цієї… 

Утім Шобер знаком показав, що все гаразд. Різко потягнув до себе шухляду і дістав звідти маленьку пляшечку з ліками. Відкрутив кришку і різко ковтнув рідину. Десь за пів хвилини йому стало краще. 

— Серце, — ​видихнув директор, ховаючи ліки назад у шухляду. — ​Дає про себе знати, коли нервуюсь. 

— Даруйте, не хотів до такого спричинитись, — ​перепросив арештований. 

— Пусте. 

Шобер витягнув хустинку