Федеріко Андахазі - Анатом, Федеріко Андахазі

Яким чином спроможне вплинути її жалюгідне існування на смерть — не більше не менше, як — самого Спасителя?

До всього вона не визнавала своєї провини й заперечувала, що є спільницею Єви, яку вона ще й ніколи не бачила. Утім, зрештою, Мона Софія починала не надто переконано хитати головою, адже могла витерпіти будь-що, окрім пронизливого крику Філіпи, від якого у неї лопалися барабанні перетинки.

II

Мона Софія, завдяки здібностям Массімо Трольо, а можливо, усупереч його особистим прагненням, стала його найкращим витвором.

Десять років освіти та піклування принесли плоди: Мона Софія стала найпрекраснішою у Венеції жінкою. Творець куртизанок умів терпіти. Коли дівчинці виповнилося тринадцять років, він повідомив вихованку, що настав час посвяти. Мону показали високому товариству на щорічному святі, яке Массімо Трольо влаштовував у своєму палаццо. Це була хвилююча церемонія, під час якої кожна куртизанка, що закінчила школу, отримувала ухвалу про призначення на посаду державного службовця особисто від якогось шанованого діяча Республіки. Коли пролунало ім’я Мони Софії, запала зачудована й святоблива тиша. Порівняно з жінкою, яка увійшла до зали, Венера Медицейська — богиня кохання — була б грубою, селянкою.

З усіх кутків Європи до «Школи» приїздили шляхетні добродії, тринькаючи цілий статок. Менш як за півроку Массімо Трольо повернув всі витрати, до останнього дуката, на свою вихованку. За перший рік Творець куртизанок отримав уп’ятеро більше, ніж витратив на неї. Тіло Мони Софії збільшило статки Массімо Трольо на… дві тисячі дукатів.

Воля

I

Якось на другому році після закінчення школи Мона Софія прийшла у розкішний scriptorium[16] Массімо Трольо. Творець вів бухгалтерію «Школи», схилившись над грубим зошитом із золотими берегами.

— Я прийшла повідомити вас, що я вільна, — мовила Мона Софія, навіть не привітавшись. Массімо Трольо відвів погляд від рахунків. Він ясно розчув фразу, але не розібрав її, наче співрозмовниця розмовляла невідомою мовою.

— Ось папери, які звільняють мене від вашої опіки, — мовила вона, простягаючи йому пергамент, списаний червоним чорнилом. — Не треба підводитись, лише розпишіться отут, — додала Мона Софія, кладучи пергамент на письмовий стіл.

Массімо Трольо неприховано розреготався. За все його довге життя до нього ніхто ще не звертався із проханням — якщо можна саме так назвати вимогу, яку висунула вихованка, — таким безсоромним. Він дійсно не раз страждав через втечі своїх невдячних вихованок. Щоб дати всім приклад, він покарав одну втікачку, що повернулася. Зазвичай у такому випадку ампутували палець на нозі. Але щоб вихованка отак просто вдиралася у його покої з такими вимогами… Це ж нахабство, повна нісенітниця!

— Нагадую тобі, що «Школа» має власні правила та норми, — повів Массімо Трольо, тепло й по-батьківському усміхаючись, — тому…

Обірвавши учителеві слова, Мона Софія витягла кинджал із золотих піхов і приклала лезо до своїх грудей. Геть холоднокровно промовила:

— Моє тіло з лишком розрахувалося з вами за освіту, яку ви дали мені, тож якщо ви погодитесь вислухати мене, я буду вдячна вам. Я шаную і схиляюся перед вами. Але зараз я вимагаю, щоб ви повернули мені те, що належить мені, — моє тіло.

Массімо Трольо сполотнів, а потому враз розчервонівся від люті. Намагаючись опанувати себе, він мовив:

— Мертвою ти мені не потрібна! Якщо бажаєш, я можу підписати те, що ти дала мені, але чому ти вирішила, що я не поверну тебе собі, користуючись правом, яким наділив мене закон? Ти ж знаєш, якою може бути кара.

Мона Софія посміхнулася:

— Ви не скалічите мого тіла. Я — ваш витвір. Та не вважайте, що я невдячна. Прочитавши пергамент, ви побачите, що я про вас не забула; я віддаватиму вам десятину з того, що зароблю власним тілом, аж до того дня, коли хтось із нас не помре. Або десятина, або нічого — такий вибір, — сказала вона, наставивши лезо собі на груди, так що її животом скотилася крапля крові.

Массімо Трольо, вмокнувши перо у чорнильницю, підписав папери. Мона Софія впала навколішки й поцілувала руки свого учителя, а згодом назавжди покинула «Школу».

Залишившись у своєму кабінеті наодинці, Массімо Трольо безпорадно ридав.

Плакав, як дитина.

Плакав, як батько.

Як Матео Колон познайомився з Моною Софією

І

Анатом познайомився з Моною Софією під час своїх нетривалих відвідин Венеції восени 1557 року. У маєтку одного герцога, де був присутній на святі, яке гостинний господар влаштував на честь святих іменин. Мона Софія стала дорослою та досвідченою жінкою. Мала вже аж п’ятнадцять років.

Можливо, через вислів Леонардо да Вінчі, який не міг зрозуміти, чому чоловіки соромляться власної мужності й «приховують свою стать, хоча мали б урочисто її прикрашати, наче правителя», може, саме через це того року чоловіки за модою усіляко демонстрували й пишно прикрашали свої геніталії. Майже всі гості, окрім осіб найбільш похилого віку, були зодягнені у панталони світлих відтінків, що підкреслювали їхню чоловічу чесноту стрічками, які прив’язувалися на поясі та у паху. Ті, хто мав поважні причини дякувати Творцеві, певна річ, наслідували моду. А ті, хто не мав таких причин, удавалися до різноманітних хитрощів, щоб крокувати у ногу з часом і не видаватися обділеними. У «Крамничці Мавра» продавали штучні накладки, які можна було вкласти під панталони, щоб не надто сяйливі чоловіки засяяли. З-поміж безміру оздоб — від орнаментів з намистинок, що обрамлювали «правителя», до разючого оздоблення перлами — були й стрічки, до яких поприв’язувано чотири чи п’ять дзвіночків, котрі виказували бажання «його милості». Таким чином панянки дізнавались, наскільки вони бажані для залицяльників за дзвоном балабончиків.

Це свято геть не різнилося від решти: почалося «танцем з цілунками», у якому не було визначених правил, рухалися довільно. А коли пари «розбивали» чи вони з’єднувалися заново, кавалер та пані мали обмінятися цілунками.

Матео Колону не до смаку були танці, тож він, хоч і не старий був, носив традиційний камзол, котрий надавав йому поважного вигляду серед цього відвертого хизування чоловічими геніталіями. Певна річ, його ущедряли жіночими поглядами більше за тих, хто виставляв напоказ свої величні дзвіниці — чи то справжні, чи то штучні.

Посеред свята з’явилася Мона Софія. Оголошувати про її появу було зайвим. Двоє рабів-маврів опустили її паланкін біля дверей зали. Якщо до її появи увагу чоловіків забрали три-чотири панянки, то тепер найпринадніша з них, порівняно з новою гостею, видавалася собі згорбленою, кульгавою чи горбатою. Мона Софія мала прекрасний стан. Шовкова сукня, що оголювала спину до краю стегон, майже не приховувала тіла. У викоті до половини сосків з кожним кроком