Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

це пишуть, безумовно, вагоміше. Але також не белетристика. Ні Ключевський, ні Соловйов, тим паче Костомаров до цих часів не дожили. А шкода: вони вміли цікаво писати.

Факти, факти, факти…

Досвідчений історик знаходить їх, підсумовує, препарує, і кінцевий аналіз його точний і незаперечний. Істориків готують, наприклад, на істфаці в МДУ. А хто, скажімо, проаналізує психологію людей, ну, хоча б тих, хто воював у громадянську? Хоча б того комісара, якого стратили в Іванівці?

Психологія — справа літератури, а література, на жаль, не така точна, як історія. З іншого боку — сказано: над вимислом слізьми обіллюся. А вже час над правдою слізьми облитися, бо ж правда жахливіша за вимисел…

Ні, добрий історик все-таки має бути і психологом, вважав Ігор, бо ж факти фактами, але за кожним з них — люди. Кажуть пишномовно — творці факту. Які люди — такі й факти, така Історія.

Ось про що він поговорить з Пеліканом, який, до речі, також якусь свою Історію творить, метушиться, а вона, його Історія, сама собою у велику ввіллється, в Історію громадянської війни, в Історію великого часу, про який у підручнику написано сорок нудних сторінок. І все.

Сьогодні на уроці розважив однокласників. Підняв руку.

— В чому річ, Бородін?

— Алевтино Іванівно, як ви до підручника з історії ставитеся?

Певне, не зрозуміла запитання, але на всяк випадок відповіла жартом:

— З повагою, Ігорю. А ти?

— Добре, що у нас на уроках цікаво. А якщо ваш предмет вчити за підручником, нічого, окрім нудьги, не виникає: залізобетонно написано, жодного живого слова…

Ігор стояв біля столу, Алевтина гуляла біля дошки, а клас з цікавістю завмер: що ж вона відповість? Та Алевтина розумниця, іншого Ігор від неї і не чекав: не стала сперечатися, погодилася з очевидним.

— Авжеж, нуднуватий підручник. Та й скоромовки там багато. Але хто з вас на істфак піде, підніміть руки? Отож-то, один Бородін, вибачте за риму. Один з класу — для мене вже приємно, тепер в історики мало хто йде, тепер у фізики прагнуть. Або в лірики. Втім, тобі, Ігорю, слабкий підручник не завадив зацікавитися історією? Ні. Значить, не в підручнику справа. Підручник, любий друже, потрібний для того, щоб погортати його вдома, згадати те, про що педагог на уроці говорив, цифри та факти в пам’яті поновити. І не більше. Правда, це я з бідності так вважаю. Хотілося б, звичайно, щоб підручник з історії читався, як детектив.

Переконливо. Але Ігор не здавався.

— Факти фактам різниця, Алевтино Іванівно. Про громадянську війну хоча й мало написано, але як байдуже! Про такий час треба поеми складати…

Посміхнулася.

— Вони складені. І не одна. Сам знаєш. А це, повторюю, підручник. Ти що, громадянською війною почав цікавитися? А як же Смутний час, самозванці, бояри?

— То, по-вашому, і передумати не можна? — туманно пояснив Ігор і сів, відчуваючи, що Алевтина виявилася сильнішою у полеміці. Та й вона має рацію: підручник — це довідковий посібник, а лірику до довідника не запхнеш. Чи психологію.

Пащенко після уроків помчав на тренування, нові висоти долати. Наталка підійшла до Ігоря, запитала:

— Тобі Настин телефон дати? — Запитала ображено, мовляв, чому доводиться нав’язувати, чому сам не поцікавився?

А не поцікавився, тому що не готовий був. Шість уроків відсидів, морально готувався. Це вам не жарти — підійти до однокласниці і, по суті, признатися, що її подруга тобі небайдужа. Так що Наталка, сама того не знаючи, виручила Ігоря.

— Дай, мабуть… — отак недбало, погляд з-під опущених вій.

— Не хочеш, не треба. І нічого себе примушувати. Тут Ігор злякався, що перегнув, похапливо заговорив:

— Ти що, Наталко, з глузду з’їхала? За кого ти мене маєш? Давай телефон, не мороч голову, вже й поламатися не можна.

— З іншими ламайся. — Проте телефон назвала, і Ігор записав його до записничка на літеру “н”.

А як прийшов додому, то відразу і подзвонив.

На тому кінці приємний жіночий голос:

— Слухаю вас.

— Добридень, здрастуйте, будь ласка, Настю…

— Це я.

— А це я. Ігор мене звати.

— Здрастуйте, Ігорю. Рада вас чути. — Ось вона, необов’язкова ввічливість! — Як ваші справи?

— Справи чудові.

Цікаво, що вона мала на увазі? Чи знову ввічливість?

— Все вчора встигли зробити?

Он воно що…

— Так, усе. А як ви додому добралися?

— Дякую, добре.

— А що ви сьогодні ввечері робите?

— Взагалі-то вільна. Взагалі-то — це варіант захисту.

— Ви не будете заперечувати, якщо я попрошу вас про зустріч?

Оце так завернув! Пащенко помер би від заздрощів.

— Попросіть.

Підставився, виявляється. Молодець дівчина, підло-вила!

— Прошу.

— Я погодилася. Приїздіть до мене, на Кутузовський. Я вас чекатиму біля Тріумфальної арки. Гаразд?

Що ж ми там, біля арки, робитимемо? Невже в Бородінську панораму поведе?

— О котрій годині вам зручно?

— Зараз третя. Давайте о четвертій?

— Годиться. О четвертій біля арки.

І перший повісив трубку, як і має діяти суворий чоловік, вікінг, супермен.

Але кінець розмови зіпсував, не витримав стилю. “Годиться” — це з репертуару хіппі, справи давноминулих днів. Гаразд, виправимо при зустрічі.

Сьогодні — п’ятниця, уроків на завтра не задавали, можна розслабитися. Як вона вчора казала? До Дзержинки — на метро, а там — маршруткою? Так і вчинимо.

Так і вчинив.

До Бородінської панорами Настя його, як не дивно, не повела. Попросила:

— Ви не образитесь, якщо я вас трохи поексплуатую?

До чого стільки слів? Не тільки не образиться, але й радий