Марек Краєвський - Еринії

Попельський дивився на позашиване тільце. Не зосереджувався ані на спухлих щічках, укритих тонкою коричневою кіркою, ані на червонястих сльозоподібних ранах і слідах ножових ударів по всьому тілі, ані на кінцівках, викручених і безпомічних, наче перебиті пташині крила. Комісара продовжувало дивувати те, чому Підгірний, який про трупи на столі зазвичай висловлювався байдуже й безособово, зараз уживає слова «дитинка».

― Цьому хлопчикові методично завдали тридцять ран ножем. ― Доктор торкнувся однієї з них на плечі. ― Але вони неглибокі й жодна з них не була смертельною. Проте, коли дитину знайшли, тільце мало бути закривавлене, брунатно-червоне або вкрите патьоками засохлої крові. Але ми знаємо, що воно таким не було. Було чистим, наче його обмили…

― Так, обмили. ― Машинально повторив Попельський, розглядаючи шви на животі хлопчика, які Підгірний досі ніколи не робив так старанно. ― Обмили, виточивши спершу кров. Якийсь божевільний порізав цю дитину, почекав, доки вона спливе кров’ю, а тоді обмив.

― А хлопчик увесь цей час був живий, ― глухо промовив медик.

― Вам відомо, як високо я ціную вас як фахівця. ― Попельський попустив комірець під краваткою. ― Щоб почути ваші висновки, можна зустрітися будь-де й будь коли, навіть глупої ночі на кладовищі. Але як ви доведете, що малюк, стікаючи кров’ю, був живий?

― Він завдавав поранень чимось залізним, це причина набряків і коричневих опухів на щоках. ― Підгірний торкнувся личка хлопчика.

― Ви не відповіли на запитання!

― Це дитя померло в результаті перелому шийного хребця! ― Медик, здавалося, не чув останньої репліки свого співрозмовника.

― Звідки ви знаєте, що хлопчик був живий?!

― Ран та опіків було завдано, мабуть, на добу раніше, аніж стався внутрішній крововилив у шиї, унаслідок її перелому! Це дитинча жило протягом багатьох годин, перш ніж йому скрутили в’язи. Розумієте?!

Підгірний кинувся до Попельського й схопив його за вилоги піджака.

― Ви розумієте, цього хлопчика катували!

Комісар легенько відсторонив доктора, і той відпустив його піджак. Тоді підійшов до раковини й ретельно вимив руки, хоча в прозекторській не торкнувся нічого, крім клямок.

― Юдеї зачиняються у своїх помешканнях, ― промовив Попельський, наче сам до себе, витираючи мокрі руки об штани. ― У комісаріаті на Курковій сидить безробітний з бутлем гасу. Його схопили біля синагоги «Золота Роза». Час підганяє нас, докторе. Ви не могли обрати для зустрічі кращої години. Ніхто з нас не має часу, аби спати.

― Ви гадаєте, що я призначив цю зустріч, керуючись громадянською турботою про юдеїв? ― Підгірний стояв непорушно, утупившись у підлогу.

Попельський витяг портсигар і порахував, скільки в нього залишилося цигарок. Лише дві. А до ранку було далеко.

― Немає в мене часу, щоб спати, ― замислено повторив він, машинально перебираючи цигарки, ― тоді, коли у Львові лютує вбивця дітей. У мене півторарічний онучок…

― А в мене… У мене дворічний син. ― Сказавши це, Підгірний не підвів очей. ― Ви третя людина, кому про це відомо. Крім мене та його матері.

Попельський витяг дві останні цигарки. Одну з них узяв собі, другу простягнув медикові. Закурив і подав сірники Підгірному. Тоді відвернувся й покинув морг.

Грюкання у двері розбудило столяра Валерія Питку. У кімнаті поряд заворушилася й заплакала крізь сон дитина. Окрім п’ятьох дітей там-таки завжди ночували їхні батьки ― син Валерія, Іґнацій, та його дружина Стефанія. Завжди, але не тепер. Зараз вони обоє сиділи із закам’янілими обличчями й широко розплющеними очима біля кухонного столу. На грюкіт у двері подружжя не звернуло уваги. Іґнацій і Стефанія не реагували ні на що від позаминулого вечора, від моменту, коли усвідомили, що замість п’ятьох їхніх дітей віднині в спальні буде лише четверо. Чоловік із дружиною сиділи непорушно. Вони не були п’яні, не були заплакані. Найгірше було те, що обоє були при повній свідомості.

Валерій підвівся зі свого тапчанчика в кухні, яка вдень перетворювалася на столярну майстерню, й відсунув фіранку на вікні. У слабкому світлі єдиного ліхтаря, що погойдувався над крихітним, повним зелені, подвір’ячком на вулиці Нємцевича 46, він побачив двох чоловіків, що стояли на балконі під його вікном. Один з них притискав до шибки значок поліцейського. Валерій відчинив їм двері, а тоді кивнув на тапчанчик, з якого прибрав постіль. Сіли рядком, тісно й незграбно, двоє поліціянтів і старий столяр. Один з гостей зняв капелюха й витер піт з голомозої голови. Молодший кліпав очима й позіхав. Було зрозуміло, що друга година ночі ― аж ніяк не його улюблена пора.

― Комісар Едвард Попельський із кримінальної поліції, ― озвався старший із прибулих, а тоді вказав пальцем на молодшого. ― А це мій заступник, аспірант Стефан Циган.

Валерій Питка кивнув головою. Він не знав, чи повинен щось відповісти, представитися чи, може, посміхнутися. Чи варто непокоїтися, що «пуліцаї» можуть знайти в нього комуністичну бібулу,[14]