Амелі Нотомб - Саботаж кохання

У моїх очах ця істина була настільки безперечною, що показуючи свого звіра, мені зовсім не треба було удавати лицемірство. Я й уявити собі не могла, що Елена зможе побачити тут щось інше, а не коня.

Це те, що й сьогодні я не можу збагнути. Я не жила в якійсь дитячій фантасмагорії, не створювала феєрію субститутів. Той велосипед був конем та й годі! Не пригадую, коли саме я так вирішила. Той кінь завжди був конем. Нічим іншим він бути не міг. Ця тварина з плоті й крові була такою самою складовою об'єктивної реальності, як і гігантські вентилятори, фізіономії яких я змірювала на око під час прогулянок. Я цілком щиро сподівалася, що центр всесвіту дивитиметься на світ моїми очима.

То був лише другий день, а це кохання вже ставило під загрозу мій ментальний світ.

Якщо провести паралелі, то революція, яку здійснив Коперник, була дитячим жартом. Завдяки наполегливості я виплутаюсь з цього. Мій висновок вміщувався у рамки одного речення: «Елена — сліпа».

Єдиний спосіб позбутися страждань — це створити повний вакуум у голові. Єдиний спосіб створити повний вакуум у голові — це пустити коня галопом, це підставити чоло усім вітрам, це стати продовженням свого коня, перетворитися на ріг єдинорога з єдиною метою — розтинати прошарки повітря до останньої схватки, у якій ефір візьме гору, а вершник і кінь, загубившись у круговерті, розпадуться на дрібні уламки, які поглине морок, всмокчуть і розсіють Вентилятори.

Елена — сліпа. Цей кінь — таки кінь. Щойно завдяки швидкості й вітру з’являється визволення — з'являється й кінь. Конем я називаю не того, хто ходить на чотирьох ногах і викидає кінські кізяки, а того, хто сипле прокльони землі і віддаляє мене від неї, того, хто підіймає мене і змушує не впасти, того, хто затопче мене на смерть, якщо я спокушуся місити ногами багнюку, того, хто змушує танцювати моє серце і надриває живіт, того, хто кидає мене у такий шалений алюр, від якого мружаться очі. Адже найяскравіше світло не в змозі засліпити так, як ляпас повітря.

Я називаю конем ту єдину місцину, де можна позбутися будь-яких пут, будь-яких думок, будь-якого сумління, будь-якої мрії про прийдешнє. І перетворитись на порив, і стати несамовитим вируванням.

Я називаю конем ті ворота, що ведуть у незвідане, а гарцюванням ту мить, коли стрічаю силу-силенну монголів, татар, сарацинів, червоношкірих чи інших баскських побратимів, які жили задля того, щоб вершниками бути, тобто — просто щоб бути.

Я називаю кавалькадою дух, який брикається усіма чотирма копитами, і знаю, що мій велосипед має четверо копит. І що він брикається. І що це — кінь.

Я називаю вершником того, кого кінь вирвав з багна, кому кінь повернув свободу, і цей дух свободи свище біля самісіньких вух.

Ось чому ще жоден кінь, крім мого, не заслужив того, щоб називатися конем.

Якби Елена не була сліпою, вона помітила б, що цей велосипед — це кінь. І вона покохала б мене.

То був лише другий день, а я вже вдруге втратила своє обличчя, втратила гідність.

Для китайців утратити свою гідність — це найсерйозніше, що може скоїтись.

Я не була китаянкою, але поділяла цю думку. Це подвійне приниження ганьбило мене на порох. Щоб змити безчестя мені потрібен був вчинок, який наробив би багато галасу. За менше Елена не покохала б мене.

І я, люта, чекала нагоди.

Я тремтіла за третій день.

Щоразу як ми брали на тортури когось із малолітніх німців, ворожий табір у відповідь дубасив одного з наших. Отож, випливала чергова помста, і так далі.

Від однієї каральної експедиції до другої, сили, що ворогували, завжди могли знайти виправдання своїм злочинам.

Це й називають війною.

З дітей глумляться, коли ті, виправдовуючись за свої ганебні вчинки, скаржаться: «Він почав перший!» Але конфлікти між дорослими мають той самий генезис.

У Сань Лі Тхунь першою почала армія Союзників. Але гандж Історії полягає у тому, що початком вважають те, що хочуть.

Східні німці постійно канючили, що на території гетто першими напали ми.

Ці географічні обмеження здавались нам дріб'язковими. Війна почалася не в Пекіні, і не 1972 року. Вона почалася в Європі 1939-го.

Кілька майбутніх інтелектуалів відзначили, що 1945 року було укладено перемир'я. Для нас вони були «зеленим дорістом». 1945-го відбулося те саме, що й 1918-го: вояки підняли великий палець догори на знак missio![13]  щоб перевести подих.

Ми просто переводили подих, а ворог залишився тим самим. Адже не все пішло прахом.

Одним з найжахливіших епізодів війни був бій коло шпиталю та його наслідки.

Серед військових таємниць, про які мав мовчати кожен із Союзників, був шпиталь.

Славнозвісний ящик від переїзду ми залишили на тому самому місці. Зокола нашу споруду було непомітно.

Ми встановили правило: входити до шпиталю якнайнепомітніше і завжди один за одним. Жодних проблем: контейнер стояв попід стіною поблизу цегельні. Непомітно туди прослизнути, можна сказати, дитяча забавка.