Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

поїхав, а Іван із плачем побіг за возом через ціле село, а потому дорогою, повз людей, котрі працювали в полі. Усі, як за командою, випростовували спини, озиралися на чудернацьке видовище і мовчки хитали головами. Обличчя батька налилося кров’ю, він був ладен провалитися крізь землю від сорому, та все одно затявся не переривати «педагогіки», як любив називати регулярні стусани обом синам за нечемність чи і просто так, «аби не розперезалися».

Так дісталися до міста. Біля церкви з брами вийшов священик, котрий знав Івана ще зі сільської школи. Іван, який було притих, виснажений бігом за возом, знову голосно заревів і почав розмазувати по обличчю брудні сльози. Священик зацікавився, запитав, що трапилося. Батько і син розповіли кожен свою версію подій. Батькові трусилися руки, від люті він ледве міг зв’язати докупи два слова. Іван же, навпаки, говорив довгими, правильно збудованими заздалегідь підготованими реченнями, намагаючись схилити священика на свій бік.

Панотець трохи подумав, згадав, що Іван і справді був старанним та здібним учнем, а також те, що в Іванового батька не так багато поля, щоби забезпечити обох синів, і що геть не завадило б одному з них вивчитися на священика чи на сільського вчителя, потому почухав потилицю, поправив пасок на сутані й заявив, що сам запише хлопця до школи.

Батько стиснув у руці шапку, аж побіліли кісточки на пальцях, люто зиркнув на сина, та виступити супроти священикового авторитету не наважився. Тож попрощався витиснутим крізь зуби «славайсу» й уже мовчки вперіщив по спині коняку. Та аж шарпнула возом від несподіванки. Так Іван опинився в гімназії, куди йому доводилося щодня ходити по дев’ять кілометрів пішки, навіть узимку.

Улюбленим предметом Івана стала латина. Він любив сидіти після обіду на припічку, гризти морквину, грушку чи навіть просто сухар і повторювати відмінювання латинських дієслів. Для матері це звучало мов казання в церкві: незрозуміло й урочисто. А сам Іван почувався допущеним до таємничого та недоступного довколишнім знання.

Коли старші заставали його за байдикуванням, чим, на їхню думку, було просиджування над книгами, то завжди питали суворим голосом, чому малий не при роботі. «Sic fata tulere», — відповідав Іван своїм улюбленим виразом і похапцем перекладав: «Так склалася доля». Та це не допомагало — батько миттю хапався за пасок і ганяв зарозумілого гімназиста по хаті.

Згодом Іван любив розповідати випадок зі шкільного життя, коли на перерві перед уроком латини вони з однокласником сіли їсти друге снідання. Іванові мама дала зі собою загорнутий у ряднину сир, і хлопець ласо їв його, відколупуючи по шматочку. Його другові мати спакувала хліб зі шматками зарізаної напередодні курки. Час від часу хлопці частували один одного. Іванів однокласник швидше за товариша впорався зі сніданням і пішов надвір, а Іван саме старанно вигрібав із ряднини останні крихти сиру, коли надійшов професор латини. Він побачив Івана і пожартував:

— Ivanus caseum amat.

Але Іван відповів йому цілком серйозно:

— Ivanus Latine amat.

Іван, майже ровесник Вільгельма, добре знав греку та латину, тож, коли бував незадоволений господаревою поведінкою, бурчав собі під ніс: «Si duo faciunt idem, non est idem». Вільгельм не розумів, що це означає, проте почувався винним.

— Нас, дітей, держали дома гостро, але виховувано при тім дуже свобідно. До традицій пануючого роду не прив’язувано ваги, — розповідав Вільгельм. — У нас був звичай, що кождий мужчина мусів учитися якогось ремесла: оба старші мої брати знали столярство і випікання прикрас у дереві, а я знаю артистичне бляхарство. Цего вчилися ми вечорами від вчасної молодости, аж поки вступили до військової академії.

Потягом до Ворохти

Віллі подобалося ходити зі сільськими дітьми на пасовище і дослухатися до їхніх розповідей про страшних відьом, чаклунів, перевертнів і потороч. У Живці селянські діти говорили здебільшого польською, а про українців Вільгельм уперше почув від Ольґерда Чарторийського, чоловіка старшої сестри Мехтильди. Той, як і чимало інших польських магнатів, називав українців русинами й уважав їх «розбійниками, хамами і бидлом». Але Вільгельм не злякався зневажливого тону цих розповідей, а навпаки, зацікавився і, схоже до свого майбутнього денщика Івана, вигадав власний план.

Одного спекотного літнього дня, переодягнувшись у позичений в сільського хлопчика школярський мундир, Вільгельм утік на вокзал і сів у потяг до Ворохти. Саме там, як розповідав дядько Ольґерд, мешкали таємничі гуцули, котрі розмовляли схожою, але таки іншою, ніж місцеві, мовою, і вміли чаклувати. Вільгельм писав про це так:

«Було це в літі, і було дуже гаряче. Я їхав через Львів і Станиславів інкоґніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці у Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів гуцула-селянина, літ коло 40, і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах, їздив кінно і возами, був у Жаб’ю — скрізь шукаючи українських розбишак. Але надарма. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене вертка нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Відтоді я зовсім змінився й до Живця вернув іншим, як виїхав».

Поки юний Віллі збагачувався «чудесними вражіннями», в цілій імперії підняли на ноги жандармів для розшуку ерцгерцога. Проте розшуки результатів не дали, бо Вільгельм повернувся додому сам і на ціле життя розсварився зі своїм шваґром Чарторийським через його антиукраїнську упередженість.