Alana Nesta - В сяєві Локобренни, Alana Nesta

Лера

***

Коли я відкрила очі — на мене летіла кінь. Ще мить — і мене б розчавила карета. Але хтось встиг смикнути мене вбік. Ми впали на тротуар. Під щокою замість каменю виявилося щось м’яке — пальто. І в ньому, як з’ясувалося, був живий чоловік.

Я почула знайомий смішок і шепіт просто у вухо:

— За те, що ти накоїла — тебе слід відшмагати.

Я не повірила своїм вухам. Підвела голову — і втупилася в розлючені смарагдові очі.

— Локі?

— Він самий.

— Де ми?.. І за що мене пороти?

— Ти саме зараз хочеш усе з’ясувати? Піднімайся, поки нас не оточили. Люди вже витріщаються —викличуть поліцмена, — прошипів він, допомагаючи мені встати.

Він звернувся до натовпу з чарівною усмішкою:

— Моя дружина була трохи незграбна… Та вже все гаразд. Не будемо вас затримувати.

Люди почали розходитись. Я озирнулася — це була явно не Шотландія і не середньовіччя. Але й не сучасний Рим. Отже, я знову не туди потрапила. Та головне — як тут опинився Локі?

— Ходімо. Нам є про що поговорити, — сказав він лагідно, але в його очах світилася буря. Він міцно взяв мене під руку. Та, попри загрозливий вираз обличчя, мені було зовсім не страшно.

— "З ним страшніше, коли він ніжний. Зі злим Локі я впораюся."

Йдучи вулицею, я дивилась навколо. З його розмов, що до мене долинали стало зрозуміло, що ми скоріш всього в Англії — ймовірно, у Лондоні. За одягом перехожих я припустила: епоха королеви Вікторії. Незабаром ми зайшли у двір будинку. Назустріч нам вибіг слуга.

— Мілорде, ви не попереджали про приїзд. Але дім, як завжди, готовий. — Побачивши мене, він завмер.

— Рамзі, дозволь представити — моя дружина, леді Валерія.

— Дуже радий знайомству, міледі. Пройдемо до будинку. У бібліотеці вже розпалено камін — там вам буде тепло, — сказав він, ковзнувши поглядом по моєму «екзотичному» вбранню.

"Певно, думає: звідки це його мілорд витягнув таку…"

Ми зайшли до будинку. Просторий хол розділяли східці, що вели до галереї другого поверху. Сірі драпірування, штори того ж кольору, меблі з чорного дерева — кольорові плями давали лише картини, гобелени та вази з квітами.

— Дякую, Рамзі. Далі ми самі, — мовив Локі і повів мене до дверей, за якими виявилася бібліотека. Вона нагадувала ту, шотландську, але замість запаху старої шкіри й пергаменту тут витав ледь знайомий, невловимий аромат. Локі посадив мене в крісло біля вогню, сам же налив собі щось міцне, випив і сів навпроти.

— Скажи мені чесно: що саме з фрази «ти зі мною назавжди» ти не зрозуміла? Чому ти полізла в те капище? Про що ти думала?! — проричав він.

— По—перше, я хотіла повернутись додому. По—друге — якнайдалі від тебе.

— Ти розумієш, що тепер мені все набагато складніше… — перебив він.

— Насправді — ні, не розумію. Я вже змирилась із тим, що ти — Бог, хоча все життя вважала тебе кимось на кшталт Діда Мороза. А тепер ще й подорожі в часі. Але головне я досі не знаю: чому? Чому все це? Ти постійно кажеш, що ми пов’язані. Чим? Скажи все, нарешті. Можливо, я тоді зможу тебе зрозуміти! — Я аж захрипла й закашлялась.

Локі мовчав, дивлячись у вогонь. Здавалося, щось зважує. Потім нарешті прошепотів:

— Колись, дуже давно, тебе звали Бренна. І я… я кохав тебе.

— Стоп. Яка ще Бренна? Якщо не зраджує пам’ять, у тебе було дві дружини: перша — великанша, ім’я не пам’ятаю, друга — Сьогун, яка поділила з тобою неволю. І, мабуть, безліч інших, яких не згадують джерела. Але ніде — жодного слова про Бренну.

— Леро… Які джерела? Едди? Записані католиками? Вони перетворили старих богів чи то на посміховисько,  чи то на демонів. Ці перекази — холодна тінь істини?

— Добре. Але чому про Бренна не згадується ніде?

— Бо це знання було лише моїм. Люди не могли передати те, чого не знали. Ця історія — лише моя.

Він замовк, і я дала йому говорити, не перебиваючи.

— У одному зі своїх мандрів я зустрів дівчину. Бренна. Донька Мармера, знатного у піктів. Вона була, мов біла троянда, застигнута першим морозом. Я не мав жодних шляхетних намірів — хотів спокусити її й іти далі. Але її чистота… її любов… вона вперше полюбила мене, як простого чоловіка. І я не зміг піти. Та, як виявилося, цим я зруйнував плани могутньої чаклунки. Вона прокляла не мене — її сили для цього було недостатню, —  то ж вона прокляла Бренну.

І від тоді, вона народжується в кожному столітті. І де б це не ставалось, через деякий час доля зводить нас разом, але щоразу, щойно я опинятимусь поруч і вона закохується, то дуже швидко помирає. Я робив спроби не наближатись спостерігати з далеку, але Скаді робила так, щоб їй загрожувала небезпека і я не міг просто дивитись, на її муки й все повторювалось знову. Вона закохувалась й помирала.

— За весь час я ховав її дев’ять разів і кожного разу вмирав разом із нею…

Він замовк, дивлячись у вогонь.

— Скільки в мене часу?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍