Леонід Володимирович Ушкалов - Панас Мирний

як Галя?». Іншими словами, принцип соціального детермінізму, чинний при змалюванні образу Чіпки, втрачає тут на силі. Але в будь-якому разі в цій редакції твору маємо вже численні й складно переплетені сюжетні лінії, багато всебічно змальованих персонажів, широке коло життєвих явищ, і все це свідчить про те, що повість переростає в багатоплановий роман.

Зважаючи на таку жанрову метаморфозу, іменна назва твору – і сама по собі не надто виразна – перестала задовольняти обох авторів. Щоправда, у ході роботи над третьою редакцією Мирний ще залишає цю назву, хоч явно намагається надати їй додаткових конотацій за рахунок епіграфа: «Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Йов 6: 5). Цей біблійний вірш він узяв із відгуку Білика, який писав, що в людині є два боки: звіриний та власне людський, і прояв звіриного – це всього лиш «протест проти кепського влаштування людського боку». На підтвердження своєї думки Білик і подав п'ятий вірш шостої глави Книги Йова в українському переспіві цього твору, зробленому Пантелеймоном Кулішем. Цими словами праведник Йов намагався виправдати своє – зроблене у відчаї – ремство на Бога за наслані на нього нічим не заслужені випробування-злигодні. Тим часом Білик перетворює їх на метафору виправдання розбишацтва як форми соціального протесту. Варто зазначити, що образ волів в українській літературі вже мав свої особливі значення. Так, в «Енеїді» Котляревського (IV, 10) воли постають символом українського національного характеру («По нашому хохлацьку строю / Не будеш цапом, ні козою, / А вже запевне що волом…»), а в повісті Марка Вовчка «Інститутка» цей образ набуває «протестного» звучання, схожого на те, яке надав йому Білик. Там кріпак Прокіп каже: «Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!» Словом, коли після закінчення роботи над третьою редакцією твору Мирний знов повертається до його назви й змінює її на «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», це був концептуальний крок. Саме під такою назвою роман уперше побачить світ у Женеві 1880 р. Тим часом, готуючи роман до видання в журналі «Киевская старина» (1903 р.) та у видавництві «Вік» (1905 p.), Мирний змінює назву твору на «Пропаща сила». Цю зміну часто пояснюють суто цензурними міркуваннями. Але хитання Мирного щодо назви роману, очевидно, віддзеркалюють певну непослідовність у трактуванні образу головного героя, бо автор, як писав свого часу Сергій Єфремов, у якийсь момент «схотів дати не тільки художній образ та пояснення» Чіпки «з живої дійсності, а й до певної міри оправдання того образу. З малювання зійшов він на апологію». Звісно, каже Єфремов, Мирний був дитиною того часу, коли ідеалізували Разіних та Пугачових, а «радикальна молодь соціології вчилася з «Гайдамаччини» Мордовця й пробувала гайдамацький рух пропагувати серед народу. Культ дужої, сильної особи бунтівника – часто навіть без уваги, на що ту силу повернено, чи має той бунт якісь творчі завдання – рішуче панував серед сучасників Мирного. І образом Чіпки, з видимими ознаками ідеалізації, він оддав данину часові. А як оправдати насильство навіть вигуками про правду неможливо, то в психології Чіпки пройшла розколина». Цієї розколини вдалося б уникнути у двох випадках: або коли б автор змалював «справжнього розбишаку без інтелігентської рефлексії, без ідеалізації, без трагічних поз та самоаналізу», або коли б показав якісь принципово інакші форми протесту. Якби сталося перше, романові цілком відповідала б назва «Пропаща сила», а якби друге – «Хіба ревуть воли…». Зрештою, концептуальна «розполовиненість» Чіпки була помічена задовго до Єфремова. Ще Володимир Барвінський 1882 р. на шпальтах редагованої ним газети «Діло» писав, що Чіпка став жертвою «доктринерського прив'язання до принципу борби правди і справедливості», тимчасом як «висказана тенденція ломиться в самім найголовнішім її представителю; поставлена теорія не оправдується на ділі». Трохи перегодом Омелян Огоновський на сторінках «Зорі» відзначив непослідовність трактовки образу Чіпки – цього «патетичного декламатора», який «підносив без спину протест проти існуючих порядків», а потім почав грабувати всіх поспіль. Помітила цю обставину й Леся Українка. У своїй статті «Винниченко» (1906 р.) вона писала, що повість «Краса і сила» неприємно вражає намаганням автора обґрунтувати розбишацтво «більш глибокими мотивами соціального характеру». Звісно, каже авторка, серед злодіїв та розбишак є люди ідейні, про що свідчить і світова література, і фольклор, але герої Винниченка не мають із таким типом нічого спільного. І в цьому хибному штрихові Винниченко «повторив помилку, яка червоною ниткою проходить крізь твори більш досвідчених письменників, наприклад, крізь роман Мирного й Білика…». Відпорність життєвого матеріалу стосовно авторських інтенцій особливо помітна у фіналі роману, коли Чіпка та його ватага безжально вбивають ні в чому не винних людей.

Після завершення роботи над третьою редакцією твору Мирному було цілком ясно, що вона потребує серйозного доопрацювання. «Мене моя праця, – писав він Біликові, – коли я її перечитав усю й, так би мовити, згрупував у своїй голові, вражає власною неохайністю в обробці, невмінням у постановках, у зв'язуванні одного факту з іншим». Білик був цілком згоден з такою думкою. Отримавши від Мирного текст третьої редакції, а також його не надто схвальну авторецензію, він починає працювати над твором уже не в ролі порадника, а як співавтор. Тим паче, що на початку 1874 р. Мирний став виконувати обов'язки головного бухгалтера Полтавського губернського скарбництва, отже, часу на творчість залишалося обмаль, а творчих задумів було багато. Зокрема, навесні 1874 р. він зробив остаточну редакцію нарису «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», а десь на початок літа написав велике за обсягом оповідання «П'яниця».

«П'яниця», – як в один голос стверджували Василь Горленко та Сергій Єфремов, – чудовий «психологічний етюд», а надто коли зважити на те, що в цьому творі є багато автобіографічного матеріалу. Та все-таки точніше буде назвати це оповідання соціально-психологічним, оскільки, за словами самого Мирного, він мав намір показати, «як гинуть найкращі й найсимпатичніші риси нашої душі та серця у поганих обставинах». Відтак, з одного боку, «П'яницю» можна розглядати як продовження гоголівської теми «малої людини». Недаром дехто зі знайомих письменника, прочитавши цей твір іще в рукопису, казав, що його головний герой Іван Ливадний багатьма своїми рисами нагадує гоголівського Акакія Акакійовича Башмачкіна. Та з другого боку, Мирний наголошує саме на соціальних обставинах. З приводу порівняння свого героя з героєм «Шинели» він писав: «Є, правда, між ними те спільне, що обидва вони позбавлені бойових здатностей. Але Акакій Акакійович Гоголя – істота обмежена, тоді як п'яниця рветься до