Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Люсі! Посунься вбік!

— Маріса... — провадив тим часом Гість. — Приведи її до мене...

Уже наступної миті він зник — так ніби тут ніколи й не було його. Напружена атмосфера розвіялась; мене хитнуло вперед, моє волосся розкуйовдилось. Тієї самої миті всі ліхтарі згасли, й зала поринула в цілковиту пітьму.

Хтось засвітив кишеньковий ліхтарик і підійшов до мене. Промінець ліхтарика висвітлив порошинки, що літали довкола в повітрі, й нитки павутиння на моїх колінах.

— Люсі?—то був Локвуд, що присів біля мене навпочіпки.

— Усе гаразд, не хвилюйся.

— Що він з тобою зробив?

— Нічого. Локвуде... — я помовчала, не знаючи, що сказати далі. — У нас були коли-небудь замовники-привиди?

Він здивовано вирячився на мене:

— Звісно, ні. Чому ти питаєш?

Я закинула голову, притуливши потилицю до каменя:

— Бо мені здається, що в нас тільки-но з’явився саме такий клієнт.

Частина друга. Нещадна красуня

4

Будинок № 35 на Портланд-Роу, що слугував конторою для агенції «Локвуд і К°», був вельми незвичайним місцем. Коли за моєю спиною зачинилися старі чорні вхідні двері і я побачила привітну усмішку ацтекського кришталевого черепа, що правив за абажур лампі на столику для ключів, з моїх плечей, немов важкий плащ, відразу злетіли всі турботи цього світу. Я застромила свою рапіру до високої підставки для парасольок, повісила куртку на гачок і попрямувала передпокоєм уздовж полиць, заставлених химерними глечиками, масками й мальованими видовбаними гарбузами. Якби зараз був день, я зазирнула б до вітальні, щоб подивитися, чи не відпочиває там хтось із моїх колег, а якби ніч — то до бібліотеки, де хто-небудь міг би засидітися за роботою. А якби нікого не було і в бібліотеці, я подалася б униз, на кухню, де тут-таки зрозуміла б, хто нещодавно тут побував: чи Локвуд, якби там пахло грінками, чи Джордж із Кіпсом, якби пахло кексом. Відкрита бляшанка з зеленим чаєм і кілька соняшникових насінин на столі підказали б мені, що тут була Голлі, яка зараз працює з паперами в конторі. Її сліди, щоправда, на кухні залишались нечасто — Голлі дівчина охайна й нічого по собі не залишає. Ще рідше на кухні можна було відчути запах копченого оселедця й побачити грудки засохлого мулу біля дверей; це мало означати, що до нас завітала Костомаха-Фло, відома продавчиня артефактів.

Будинок був тим надійним прихистком, де ми завжди могли сховатись від привидів та інших, часом ще моторошніших, загроз. Найбільше мені подобались ті години, коли ми сиділи за сніданком після вдало завершеної роботи, а крізь відчинене вікно виднів осяяний сонцем садок.

Так само було і вранці після наших відвідин мавзолею Фіттес. Ми з Локвудом і Джорджем сиділи на кухні й чаювали, а Голлі саме пішла до крамниці Арифа купити пончиків. Перед нами на столі купчились баночки з варенням, підставки для варених яєць, маслянки, тарілки з крихтами від грінок, та ми, одначе, не поспішали закінчувати наш сніданок. З одного краю стола височіла посріблена склянка, на якій вигравали сонячні промінці. Перед кожним з нас парувала чашка з чаєм.

Ситий Джордж витирав мокрим рушником химерну дерев’яну маску, що лежала в нього на колінах. Локвуд малював ручкою кривульки на нашій «скатертині мислення» — так ми називали кухонну скатертину, на якій записували свої думки й залишали одне одному цидулки, — й водночас переглядав ранкову газету, яку заради зручності притулив до склянки з привидом. Привид тим часом спав — плазма за склом ліниво погойдувалась, наче зелена вода в глибокому зарослому ставку.

Я сиділа біля Локвуда, тішачись цим милим спокоєм. Після нашої нічної пригоди мої м’язи досі скімлили, а в голові паморочилось. У Локвуда на лівій скроні залишилась подряпина, а скельця Джорджевих окулярів запорошив могильний пил. Важка, нівроку, випала нічка, й нам дотепер бракувало часу обговорити її.

— Цікаві новини в нинішній газеті, — зауважив Локвуд.

Я розплющила одне око:

— Добрі новини?

— Ні.

— Погані?

— Одна дуже погана, одна не дуже. Будь-що обидві не вельми приємні.

— Тоді розпочни з не дуже поганої, — мовив Джордж. — До прикрощів треба звикати поступово.

Локвуд простяг руку по чашку з чаєм:

— Не дуже погана новина — це про закриття чергової агенції. Цього разу — «Деллоп і Твід». Вони погодились на умови «Фіттес». Старий пан Деллоп пішов на спочинок, а його компанія відразу влилась у «Фіттес».

— А що сказав на це Твід? — запитала я.

— Нічого. Його ще кілька років тому вбив Самітник.

— Ще одній невеличкій агенції кінець... — насупилась я, роздивляючись на ясно-блакитне небо за вікном. — Нас залишається дедалі менше.

— Адам Банчерч поки тримається, — зауважив Джордж, далі протираючи зуби дерев’яної маски. — Чули, що з ним сталось минулого тижня? Йому запропонували приєднатись до «Фіттес», а він розлютився й скинув їхнього агента зі сходів.

— Не варто було йому цього робити, — мовив Локвуд, позіхнувши. — Такого відвертого виклику йому не пробачать... Ой, моя спина... просто-таки тріскає! А все через отой твій череп, Люсі!

— Він не мій. Я просто єдина, хто вміє розмовляти з ним... А яка там дуже погана новина?

— Тільки уявіть! Вінкмена випустили з в’язниці.

Джордж із переляку випустив рушник, а я вирячила очі: — Джуліуса Вінкмена?! Його ж засудили на десять років! — Авжеж, засудили! — кивнув Джордж. — За підпільну торгівлю артефактами, підбурювання до насильства та розграбування могил! І звільнили менш ніж через два роки! Де справедливість?!

Отакий він, Джордж. Закон, справедливість — це все, звичайно, важливо, та мене зараз більше непокоїло те, що за ґрати Джуліуса Вінкмена запроторили ми. А він, як відомо, мав не тільки жорстоку, а й вельми мстиву вдачу.

— Тут написано: «звільнений за зразкову поведінку», — пояснив Локвуд, ляснувши пальцями по газеті. — А ще сказано, що біля брами в’язниці його радо зустрічали дружина Аделаїда та їхній любий синочок Леопольд. На запитання репортерів Вінкмен відповів, що відтепер покінчить із торгівлею на чорному ринку і розпочне життя з чистого аркуша.

— Нас він будь-що відвідає, — зауважила я. — Йому дуже кортить нас убити.

— А може, він поки що заховається, — буркнув Локвуд.

— Навряд, — похмуро хитнув головою Джордж.

Кілька хвилин ми мовчали. За вікном досі сяяло