Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

різниці, що все на цьому світі дурниця й суєта суєт, а тим часом у нього тремтіли руки, ноги холонули, і було моторошно від думки, що незабаром прокинеться Іван Дмитрович і побачить, що він у халаті. Він встав, пройшовся і знову сів.

От він просидів уже півгодини, годину, і йому набридло до нудьги; невже тут можна прожити день, тиждень і навіть роки, як ці люди? Ну, ось він сидів, пройшовся і знову сів; можна піти й подивитись у вікно, і знову пройтися з кутка в куток. А далі що? Так і сидіти весь час стовпом і думати? Ні, це навряд чи можливо.

Андрій Юхимович ліг, але зразу ж устав, витер рукавом з чола холодний піт і відчув, що все обличчя його запахло копченою рибою. Він знову пройшовся.

— Це якесь непорозуміння… — промовив він, розводячи руками здивовано. — Треба вияснити, тут непорозуміння…

У цей час прокинувся Іван Дмитрович. Він сів і підпер щоки кулаками. Сплюнув. Потім він ліниво глянув на лікаря і, як видно, в першу хвилину нічого не зрозумів; але скоро сонне обличчя його стало злим і насмішкуватим.

— Ага, і вас засадили сюди, голубчику! — промовив він хрипким спросоння голосом, зажмуривши одне око. — Дуже радий. То ви пили з людей кров, а тепер з вас питимуть. Чудово!

— Це якесь непорозуміння… — промовив Андрій Юхимович, лякаючись слів Івана Дмитровича; він знизав плечима й повторив: — Непорозуміння якесь…

Іван Дмитрович знову сплюнув і ліг.

— Прокляте життя! — пробурчав він. — І що гірко й прикро, це ж життя скінчиться не нагородою за страждання, не апофеозом, як в опері, а смертю; прийдуть служники й потягнуть мертвого за руки й ноги в підвал. Брр! Ну, нічого… Зате на тому світі буде наше свято… Я з того світу з’являтимуся сюди тінню й лякатиму цих гадів. Я їх посивіти примушу.

Вернувся Мойсейко і, побачивши лікаря, простягнув руку.

— Дай копієчку! — сказав він.

XVIII

Андрій Юхимович відійшов до вікна й подивився в поле. Уже сутеніло, і на обрії праворуч сходив холодний, багровий місяць. Недалеко від лікарняного паркана, за сто сажнів, не більше, стояв високий білий будинок, обгороджений кам’яним муром. Це була тюрма. «Ось вона, дійсність!» — подумав Андрій Юхимович, і йому стало страшно.

Були страшні і місяць, і тюрма, і цвяхи на паркані, і далеке полум’я на костопальному заводі. Позаду почулося зітхання. Андрій Юхимович оглянувся й побачив людину з блискучими зірками й орденами на грудях, що усміхалась і лукаво підморгувала оком. І це здалося страшним.

Андрій Юхимович запевняв себе, що в місяці і в тюрмі нема нічого особливого, що і психічно здорові люди носять ордени і що все згодом згниє й перетвориться на глину, але розпач раптом опанував його, він ухопився обома руками за грати й з усієї сили струснув їх. Міцні грати не подалися.

Потім, щоб не так було страшно, він пішов до постелі Івана Дмитровича і сів.

— Я занепав духом, дорогий мій, — пробурмотів він, тремтячи і витираючи холодний піт. — Занепав духом.

— А ви пофілософствуйте, — сказав насмішкувато Іван Дмитрович.

— Боже мій, боже мій… Так, так… Ви якось зволили казати, що в Росії нема філософії, але філософствують усі, навіть дрібнота. Але від філософствування дрібноти нікому нема шкоди, — мовив Андрій Юхимович таким тоном, начебто хотів заплакати й розжалобити. — Навіщо ж, дорогий мій, цей зловтішний сміх? І як же не філософствувати цій дрібноті, коли вона не задоволена? Розумній, освіченій, гордій, волелюбній людині, подобі божій, нема іншого виходу, як іти лікарем у брудне, дурне маленьке місто, і все життя банки, п’явки, гірчичники! Шарлатанство, вузькість, пошлість! О боже мій!

— Ви мелете дурниці. Якщо в лікарі гидко, ішли б у міністри.

— Нікуди, нікуди не можна. Слабкі ми, дорогий… Був я байдужий, бадьоро й розсудливо міркував, а досить було тільки, щоб життя грубо доторкнулось до мене, як я занепав духом… прострація… Слабкі ми, паскудні ми… І ви теж, дорогий мій. Ви розумний, благородний, з молоком матері всмоктали добрі пориви, але тільки вступили в життя, як утомились і захворіли… Слабкі, слабкі!

Щось іще невідчепне, крім страху і почуття кривди, гнітило Андрія Юхимовича весь час, як настав вечір. Нарешті він збагнув, що це йому хочеться пива і курити.

— Я вийду звідси, дорогий мій, — сказав він. — Скажу, щоб сюди світла дали… Не можу так… несила…

Андрій Юхимович пішов до дверей і відчинив їх, але зразу ж Микита схопився й загородив йому дорогу.

— Куди ви? Не можна, не можна! — сказав він. — Пора спати!

— Та я тільки на хвилинку, по двору пройтись! — сторопів Андрій Юхимович.

— Не можна, не можна, не велено! Самі знаєте.

Микита зачинив двері й притулився до них спиною.

— Але, якщо я вийду звідси, що кому станеться від цього? — спитав Андрій Юхимович, знизуючи плечима. — Не розумію! Микито, я повинен вийти! — сказав він тремтячим голосом. — Мені треба!

— Не заводьте непорядків, негарно! — сказав повчально Микита.

— Це чорт знає що таке! — скрикнув раптом Іван Дмитрович і схопився. — Яке він має право не пускати? Як вони сміють тримати нас тут? У законі, здається, ясно сказано, що ніхто не може бути позбавлений волі без суду! Це насильство! Сваволя!

— Звичайно, сваволя! — сказав Андрій Юхимович, підбадьорений криком Івана Дмитровича. — Мені треба, я повинен вийти! Він не