Майн Рід - Вершник без голови

— Еге ж, він і мені про них казав, і скидається на те, Що якась правда в цій історії є. Він каже, що вони грали в карти, то ось вони, ці карти, дивіться. Я знайшов їх у хатині, розкидані на підлозі. Це іспанські карти.

Діставши з кишені колоду карт, Зеб подає її Семові Менлі. Той уважно розглядає їх. Виявляється, що карти мексиканського виробу, такі, якими звичайно грають у монте.

— Де це таке було, щоб команчі грали в карти! — заперечує той, що не повірив Фелімовій історії про індіанців. — Сміх, та й годі!

— Сміх, кажеш? — втручається до розмови один старий звіролов, що колись попав у полон до команчів і прожив серед них цілий рік. — Може, воно й сміх, а проте правда. Я не раз бачив, як вони різалися в карти на бізоновій шкурі замість стола. І грали в оте ж таки мексиканське монте. Мабуть, навчились його в полонених мексиканців, бо їх, кажуть, є тисяч зо три по різних племенах. Отак воно! — закінчує старий. — Команчі таки грають у карти, це вже як є.

Зеб Стамп потішений цим доказом, бо сам не зміг би нічого заперечити. Підтвердження старого звіролова тільки на користь звинуваченому. Те, що в околиці бачили індіанців, надає справі іншого вигляду. Адже досі всі вважали, що команчі чинять розбій далеко звідси, ген по той бік селища.

— Певно, що так, — підхоплює Зеб Стамп, обертаючи новий доказ на те, щоб домогтися справжнього суду. — Тут були індіанці чи якісь люди, дуже на них схожі… Боже правий! Звідки це вона?.;

І ту ж мить всі чують десь над урвищем швидке тупотіння кінських копит. Отож немає потреби запитувати Зеба Стампа, що він хотів сказати своїм здивованим вигуком. Понад кручею, майже понад самим краєм, гінким чвалом скаче кінь. На ньому сидить жінка, її волосся розмаялось позаду, а чорний капелюх метляється за спиною і тримається тільки на підборідній стрічці.

Кінь мчить таким шаленим чвалом і так моторошно близько від краю урвища, аж можна подумати, що він поніс і вершниці несила його спинити.

Та це не так. Уся її поведінка свідчить про інше. Здається, вершниця не вдоволена такою швидкістю, бо чимдуж підганяє свого коня хлистом, острогами й погуками. Це добре видно всім, хто дивиться на неї знизу, хоч як вони вражені тим небезпечним гоном.

Вони стоять мовчки, зачудовані, — але не тому, що не знають, хто ця жінка. Та й як їм не знати. Цю відчайдушну вершницю, що по-чоловічому сидить у сідлі, раз побачивши, не можна забути. З першого ж погляду всі впізнали в ній свою провідницю, з якою півгодини тому розлучилися в прерії.

Розділ LXVI

ПЕРЕСЛІДУВАНА КОМАНЧАМИ

Жінкою, що так несподівано й приголомшливо з'явилася на краю урвища, була Ісідора. Що ж змусило її повернутися? І чому вона гнала коня таким відчайдушним чвалом?

Щоб пояснити це, нам доведеться повернутись до тих похмурих роздумів, з яких її вивела зустріч із техасцями.

Коли молода мексиканка чимдуж помчала геть від хатини на березі Аламо, їй і на думку не спало подивитися, чи їде за нею суперниця. Снуючи в душі плани помсти, вона летіла далі й ні разу не озирнулась назад.

Її мало тішило те, що Луїза Пойндекстер начебто так само намірялася поїхати звідти. Непомильним жіночим чуттям Ісідора враз догадалася, що спонукало до цього суперницю, проте сама надто добре розуміла, що то лише омана. І все-таки зловтішалася тим, що креолка, не знаючи свого щастя, страждає так само, як і вона..

Та водночас у душі її зажевріла надія, що їхня зустріч у хатині мустангера охолодить почуття тієї гордовитої аристократки до чоловіка, якого вона, Ісідора, так віддано кохала, і хоч то була слабка, примарна надія, мексиканка не відкидала і її.

Так чи так, а думка про те, що її присутність у хакале завдала болю ненависній суперниці, а може, ще й спричиниться до краху всього її щастя, сповнювала душу Ісідори похмурою втіхою. Це почуття не залишало її, аж поки вона не зустрілась із загоном техасців.

Та коли вона повернула з ними назад, настрій її раптово змінився. Креолка мала б їхати додому тією самою дорогою, що й вона. Але нікого там не було. Певне, суперниця передумала й лишилася в хакале. І, може, в цей час дбайливо доглядала хворого мустангера, тобто робила те, про що так мріяла сама Ісідора. Тепер мексиканку втішала тільки свідомість того, що, ведучи техасців до хакале, вона сама наближав хвилину, коли сором і ганьба впадуть на голову суперниці, яка стала причиною її нещастя.

Запитання, що їх ставили їй Пойндекстер та його супутники, багато про що сказали Ісідорі. Ще більше зрозуміла вона після розпитувань Колхауна. І, коли вершники рушили далі, вона ще деякий час стояла на узліссі, вагаючись, чи їхати їй на Леону, чи повернутись до хакале й стати свідком драматичної сцени, що неминуче мала розігратися там за її власним задумом.

Вона сидить на своєму сірому коні, тримаючись краю заростей, куди ще сягає тінь дерев. Ніздрі коня збуджено роздимаються, він водить сполоханим оком слідом за кінним загоном, який щойно від'їхав звідти й тепер швидко віддаляється, а навздогін йому скаче самотній вершник. Може, кінь і дивувався б, чому його отак ганяють то туди, то сюди, але він давно звик до несподіваних змін у настрої своєї примхливої вершниці.

Ісідора також дивиться в той бік — на темну верхівку кипариса, що витикається з-за урвища долини Ала-мо. Вона бачить, як вершники один по одному спускаються у виярок, і останній — той чоловік, що так доскіпливо розпитував її. Та ось і його голова зникає за краєм рівнини, і мексиканці здається, що вона лишилася в прерії сама.

Але щодо цього вона помиляється.

Вона й досі стоїть на місці, не знаючи, куди податися. Так минає десять… п'ятнадцять… двадцять хвилин.

Думкам, що снуються в голові Ісідори, ніхто б не позаздрив. Помста, яка вже, напевне, звершилася з її допомогою, більш не тішить її. Що з того, як вона й накликала ганьбу на свою ненависну суперницю, коли це може спричинитись і до загибелі чоловіка, якого вона кохає! Попри все, що сталося, Ісідора так само кохає його.

— Пресвята Діво! — охоплена тривогою, гарячково шепоче вона. — Що я наробила! Коли ті люди, оті «регулятори», що, як я чула, такі скорі на розправу, — коли вони визнають його винним, то