Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

повинен був супроводити до самого кордону весь французький двір; а подорож цілого двору — діло нелегке навіть за звичайних умов. А що ж тоді, коли обставини вимагають особливої пишноти, — зокрема через те, що поляки, які їхатимуть з королем, про все розкажуть у Варшаві. Скільки карет, вершників, скороходів, в'ючних коней та мулів, підвід із харчами, і все це, оточене військом, з хвостом роззяв та жебраків позаду, тягнеться через цілу країну, гуркоче на колесах і трюхикає в сідлах по роз'їжджених, вибоїстих шляхах. В дощову погоду карети обпинають парусиною, вершники вгортаються в плащі. Всі поспішають, лаються, щуляться. Народ уже не збігається, щоб дивитись, пороззявлявши роти, або падати на коліна. Широкі, голі рівнини, на них сіється з неба дощ, і лиш де-не-де селянин на лану розігне спину, осудливо подивиться на двірський поїзд та й знов схилиться над нивою, накритий мішком. Путящі люди в таку погоду сидять дома або працюють, накрившись мішками. А двір суне кудись під дощем, мов циганська ватага.

Та ось показалося сонце, попереду видно місто; отоді двір починає чепуритися. З карет стягують опони, з'являється на світ божий позолота, блищать пригвинчені вгорі коронки, гойдаються плюмажі. Оксамити і єдваби, щастя й блиск, ті бадьоряться, ті всміхаються звисока чи ласкаво. Нарешті поїзд в'їжджає в місто. Двір гордо приймає знаки шаноби, низькі поклони. Всі дзвони дзвонять. Радники підносять хліб-сіль, під пильними поглядами збройних людей сплачують заборговані податки. Карлові Дев'ятому доводиться випити привітальну чашу вина.

Те вино йому вадило; в цій подорожі Карлові вже не до снаги були такі великі чаші, дошкуляли й труські дороги, і гамір, і юрба довкола. Та найдужче дошкуляли йому спомини, а вони його не залишали: хоч би як далеко від'їхав він від Лувру, ті спогади не відставали. Тому він не відповідав ані словом на врочисті привітання. Він недовірливо, скоса позирав на всіх, хто ще пхався до нього; бо віднині й до самого кінця він мусив бути сам. А його тягали з собою по всіх шляхах і дорогах, від товпища до товпища, хоч усі вони йому вкрай остогидли, а він їм. Схудлий, вже знову блідий на виду, він почував себе таким далеким від усіх і всього, як тоді, коли був ще гордовитим блідолицим підлітком, або як на своїх портретах.

Він уже не доїхав до кордону свого королівства. В містечку Вітрі довелось його залишити. Вони використали його для своєї підлої мети, щоб улаштувати Варфоломіївську ніч. А тепер покинули хворого у Вітрі й повезли далі його брата д'Анжу. З ним зостався тільки кузен Наварра, але той мав свої причини, і Карл здогадувався які. Наварра, звичайно, хотів утекти. Мабуть, гадав, що біля ложа хворого короля не сновигатимуть шпиги. Карети з фрейлінами поїхали, і стара королева мала інший клопіт, тож не дуже пильнувала його. Чому ж він не втік на південь? Бо в нього були ширші плани, хоча й нерозумні. Він піддався на умовляння кузена Франсуа втекти до Німеччини. Адже князі-протестанти тільки й чекали на них обох. У союзі з цими князями кузени хотіли вдертись до королівства, щоб кузен Франсуа сів на трон, перше ніж його брат д'Анжу встигне повернутися з Польщі. На Карла вони вже не зважали. Між Суассоном і Комп'єнем д'Алансон з Наваррою спробували втекти, але їх перейнято.

Пані Катрін враз зрозуміла, що зовнішні державні справи відвернули її увагу від нагляду за справами хатніми. Вона сказала хворому синові навпростець:

— Ти весь час, поки я їздила до кордону, був удвох з Короликом — і нічого не помітив. З тебе ніколи не вийде справжнього державця. — Тепер Карла можна було не жаліти, однаково довго він уже не проживе.

Король лежав, підперши голову рукою. Він і на матір дивився скоса й нічого їй не відповів. Він міг би сказати: «Я все знав». Але він уже дістався до кордону — не того, що двірський поїзд, а іншого, — отож і мовчав.

Папі Катрін заговорила вже не до нього, а сама до себе:

— В останню хвилину я ще встигла перейняти капосних утікачів, бо хтось врешті-решт пробалакався.

Хто саме, вона не сказала. Ту мить у двері постукали, і Наваррин голос, мовби нічого й не сталося, зажадав, щоб його пустили до короля. Та він почув, як королева-мати наказує передати йому, що король заснув. Говорила вона голосно, зовсім не як у кімнаті, де спить хворий. Чимало дворян були свідками цього відвертого приниження. Всі дивились, як Наварра, похиливши голову, квапливо відійшов до своєї кімнати. А там уже зняли з дверей замок і засув, будь-коли туди могли заходити офіцери й заглядати під ліжко. Вони робили це і в короля Наваррського, і в герцога Алансонського; якраз ці офіцери були найзавзятішими учасниками Варфоломіївської ночі. Ось як воно було тоді в Суассоні.

Д'Арманьяк, що спав у кімнаті свого пана, відтепер мусив давати себе обшукувати щоразу, як повертався звідкись. Та й не тільки його — саму королеву Наваррську затримали, коли вона захотіла ввійти до чоловіка. Врешті вона дістала дозвіл поговорити з ним при відчинених дверях. Знаючи, що їх підслухують, вона говорила тихо і латиною.

— Мій любий владарю, ви тяжко мене образили, — сказала Марго лагідно й сумно. — А я ж так багато робила, щоб вас урятувати. Навіть лікарі вірили, що я вагітна. Та шкода — це була неправда, і я боюся, що не завагітнію ніколи. Коли мені здалося, що вже час, я навіть живіт собі намостила. Одначе мою матір не так легко обдурити, як лікарів, я не буду вам розповідати, як мені від неї перепало. Я дбала тільки про ваше добро, а що тим часом замишляли ви?

— Нічогісінько, — безтурботно запевнив її Анрі.— Що я міг замишляти? Чи ти не розумієш, що твоя славна матуся просто шукає приводу, щоб убити мене?

— І слушно робить, — відказала Марго — інша Марго, принцеса Валуа. — Бо ви — ворог нашого дому й хочете його повалити. — Ту другу Марго розгнівила його нещирість, і голос у неї був різкий.

Тим безтурботніший лишався Анрі:

— О! Ти теж віриш у цю