Мішель Монтень - Проби

удаваними і награними. Але я знав серед них і таку, яка у прикиданні своєму зайшла так далеко, що щиро захопилася вигаданою жагою і забула про своє щире і первісне кохання задля вдаваного; і приклад цієї пані наочно переконав мене, що коли ті, кому поталанило в любовних справах, згоджуються на подібне маскування, вони поводяться не краще простаків простаковичів. Невже ви думаєте, що після того як зустрічі і розмови на людях стають винятковим правом такого удаваного стогни-душі, він виявиться таким незграбним, що не посяде врешті вашого місця і не відтисне вас на своє? Це не що інше, як кроїти і шити черевики, щоб їх узув хтось інший.

Будь-яка дрібничка відвертає і веде убік наші думки, бо затримує їх на собі така дрібничка. Ми зроду не бачимо предмета цілком і окремо; нашу увагу затримує на собі довкілля або його неістотні, помітні з першого погляду особливості і та найтонша оболонка, в яку він загорнутий і яку скидають із себе точно так само,

Як і тепер ще цикади самі покидають улітку

Круглі домівки-плівки.

Лукрецій, Про природу речей, V, 803

Пер. Андрія Содомори

Навіть Плутарх — і він — оплакуючи померлу доньку, розводиться про її дитячі вибрики. Нас засмучують спогади про прощання, про якийсь учинок небіжчика, дивовижну його сумирність перед кончиною, про останнє доручення. Тога Цезаря схвилювала весь Рим, чого не зробила його смерть. Те саме можна сказати і про скорботні вигуки, якими протуркали нам вуха: «О мій бідолашний учителю!», або «О безцінний друже мій!», або «Леле, мій коханий батьку!», або «Моя мила дочко!», і коли мого слуху торкаються всі ці одвічні повтори і я приглядаюся до них ближче, я приходжу до висновку, що ці квиління, сказати б, граматичні і чисто словесні. Мене зачіпає слово і тон, якими вони вимовляються. І все це — зовсім як ті викрики, якими проповідники часто зворушують свою паству куди дужче, ніж усовіщаннями і доводами, або як жалісливе виття і виск тварини, яку убивають нам у поживу. У всіх цих випадках я не оцінюю по-справжньому і не осмислюю сутності предмета чи явища;

Цими уколами сам біль себе роз’ятрює.

Лукан, II, 42

Такі основи наших печалей і гризот.

Упертість мого каміння, надто при його проходженні по уду, не раз спричиняла мені тривалу затримку сечі на три-чотири дні, і мені лишалося три чисниці до смерті, і сподіватися утекти від неї або просто прагнути цього було чистим шаленством — настільки нестерпні болі, спричинювані цією хворобою. Яким же великим доком у штуці катушів і тортур був добрий той цезар, який наказував туго перев'язувати славень засудженим на смерть, щоб вони умирали від незмоги помочитися. В такому стані перебуваючи, я мав нагоду відмітити, якими легковажними доводами і якою нісенітницею частувала мене моя уява, змушуючи жалкувати про розлуку з життям; із яких величезних часточок складається у моїй душі уявлення про вагу і важкість цього переселення; якими марними думками відвертаємо ми нашу увагу, готуючись до такої важливої справи; собака, кінь, книжка, кубок — і чого, чого тут тільки не було! — заносилися мною до списку моїх утрат. Інші вносять до нього честолюбні мрії, свій капшук, свої знання, що, на мій погляд, така сама дурниця. Поки я розглядав смерть абстрактно, як кінець життя, я дивився на неї досить безпечно; в цілому я не даю їй попуску, але у дрібницях — вона геть гнітить мене. Сльози служника, розподіл посильних речей, що залишилися після мене, доторк знайомої руки, спільні втішання розслабляють мене і доводять до розпачу.

Ось чому хвилюють нам душу і скарги вигаданих героїв, а квиління Дідони та Аріадни зворушують навіть тих, хто, читаючи про них у Верґілія і Катулла, не вірять тому, що вони і справді існували на світі. Якщо ми згадуємо навіть про Полемона, про якого розповідають як про своєрідне диво і якого називають як приклад цілковитої нечулості і душевної невразливості, то чи не побліднув також і Полемон, коли його всього лишень укусив злий собака, вирвавши у нього на нозі шматок м'яса. І ніяка мудрість не сягає аж так далеко, щоб усвідомити розумом причину такої живої і глибокої скорботи, що виростає ще більше за безпосереднього спостереження тієї чи іншої сумної події: адже спостерігають наші очі та вуха — органи, здатні відгукуватися лише на зовнішнє і, отже, найменш істотне у явищі.

Чи справедливо, що навіть мистецтва використовують вкладені у нас природою легковірність і недоумство і добувають із них свої вигоди? Оратор, як твердить риторика, лицедіючи у фарсі, званому його судовою промовою, буде зворушений звучанням свого голосу і своїм удаваним хвилюванням і зрештою дасть ошукати себе пристрасті, яку намагається зобразити. Він пройметься справжнім і невдаваним сумом, породженим у ньому фіглярством, потрібним йому, щоб заразити ним і суддів, які від нього залежать ще менше, ніж він сам. Подібне твориться і з тими, кого наймають для участі у похороні з метою подвоїти скорботу цієї урочистої церемонії і хто продає свої сльози і скорботу мірою і вагою; адже попри те, що у виразі свого горя люди обмежуються простим наслідуванням установлених взірців, все ж, як достеменно відомо, пристосовуючись і силуючи себе до певного поводження, вони нерідко з такою самою ревністю віддаються цьому заняттю, що впадають у непідробну скорботу.

Мені довелося в числі кількох друзів пана де Грамона, убитого при облозі Ла-Фера, супроводжувати його тіло до табору обложників у Суасон. Під час цієї поїздки я зауважив, що, де б не проходила наша процесія, люд скрізь зустрічав її з голосінням і плачем і що їх викликало лише враження, створюване нашим сумним походом, бо в юрбі не знали небіжчика по імені.

Квінтиліан говорить, що йому довелося бачити акторів, що настільки зжилися зі своєю роллю людей, пойнятих безмежним смутком, що вони ридали й далі і повернувшись до себе додому; і про себе самого він розповідає, що, поставивши собі мету заразити когось сильним почуттям, він не тільки заливався слізьми, а й лице його покривала блідість, і вся його подоба ставала подобою людини, обтяженої справжнім стражданням.

В одній місцевості біля підніжжя наших гір сільські жінки уподібнюються тим священикам, які одночасно виконують обов'язки і самі собі відповідають за півчака, або, роз'ятрюючи у собі тугу за померлим чоловіком, згадують і заявляють до слуху всім і про його нецноти і вади, роблячи це задля того, щоб урівноважити другими перші