Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

Минає година, друга, третя… Ридан не змінює умов: досліду. На четвертій годині собака починає явно засинати. Гальмування? «Іррадіація його в корі мозкових півкуль», як твердив Павлов? Ні, контрольний собака, що стояв поруч у станку і не зазнавав опромінення, уже давно заплющив очі й похилив голову…

Професорові аж ніяк не хочеться плутати фізіологію з психологією, але він чудово розуміє, що така «робота» цих бідних «сірків» у станках, у тихій лабораторії не може не скінчитися сном…

Нарешті, через п’ять годин генератор вимикається. Виділення слини припиняється відразу. Собаці дають їсти. Слина з’являється в трохи зменшеній кількості проти норми. Ясна річ, клітини всього слинного апарат втомлені. Після кількох хвилин відпочинку вони працюють нормально. Де ж гальмування?!

Ридан шукає. Він випробовує всі ступені потужності випромінювання, усі зміни хвиль, поки вони не виходять за межі резонансу із слинним центром мозку. Він повинен знайти такі умови опромінювання, за яких виділення слини зовсім припинилося б або хоча б зменшилось навіть у голодного собаки під час їди. Ось що йому потрібно.

Таких умов він не знаходить.

Щодня професор занотовував у своєму розграфленому зошиті перебіг серій нових, викликаних ним, функцій. І щовечора, закінчивши останній запис, він незадоволено куйовдив волосся, з досадою згортав зошит та іноді бурмотів, настовбурчуючи вуса:

— Г-м, чортовиння, знову не добився!..

Чергова подія трохи розвіяла похмуру зосередженість Ридана. Сталося це так. Одного разу перед обідом до Ридана в лабораторію влетів Матуся.

— Сімка приїхав! — повідомив він.

Ридан радісно стрепенувся.

— Нарешті-таки! Ось хто зараз мені потрібен до зарізу. Ведіть його просто до мене в кабінет. Подивимось, чи не забув він мене.

За кілька хвилин у кабінет до Ридана постукали.

— Зайдіть!

Двері розчинились навстіж, і якась темно-бура істота, шкутильгаючи і перевалюючись по підлозі, м’яко вкотилася до кімнати.

— Сімка! — вигукнув Ридан.

У ту саму мить істота кинулася назустріч, стрибнула йому на груди; довгі волохаті руки обхопили шию, сумна мордочка шимпанзе притислася до плеча професора.

Сімка був найціннішим з експериментальних тварин у «звіринці» Ридана. Вперше він з’явився тут років п’ять тому зовсім ще молодим і виявився виключно здібним. Він уже побував у руках дресирувальника і всією своєю поведінкою настільки не був схожий на тварину, що професорові довелося створити для нього особливі умови. За кілька днів Сімка став загальним улюбленцем сім’ї. Він часто виходив із своєї великої клітки в мавпятнику й цілі години проводив у квартирі Ридана, граючись з Ганною і Наталею в м’яча, розважаючи їх своєю майже людською цікавістю до всякої нової речі і особливо до рухомих іграшок, які спеціально для нього купували і багато яких гинули в його допитливих руках.

Він легко навчився користуватися ложкою, пити з чашки, і з того часу почав сідати за обідній стіл разом з усіма, а потім потроху засвоїв деякі елементарні обов’язки слуги і виконував цю роль дуже старанно, з цікавістю. Сімку особливо приваблювало все, що зближало його з людиною. Часом здавалося, що він поставив на меті стерти останню межу, яка відокремлює людину від іншого тваринного світу.

Нічого й казати, що Ридану довелося звільнити Сімку від усіх небезпечних і болісних операцій, зв’язаних з вивченням мозку; Сімка був, головним чином, об’єктом для спостережень.

Проте два роки тому Сімка раптом засумував і почав виявляти ознаки якогось серйозного захворювання. Було схоже на туберкульоз — ця хвороба дуже часто уражає мавп у північних широтах. Ридан старанно оглянув пацієнта й вирішив, що найвірнішим методом лікування буде переселення Сімки в більш прийнятний для нього клімат і оточення. Сімку відправили в один з найкращих мавпячих розплідників на Закавказзі аж до видужання.

Майже полишений сам на себе і на своїх родичів серед дикого субтропічного лісу, обвитого ліанами, Сімка спочатку засумував ще більше. Годинами сидів він нерухомо де-небудь у затишному місці, в заростях, байдуже спостерігаючи політ барвистих метеликів. Співробітники цього мавпячого санаторію, пильно стежачи за поведінкою своїх пацієнтів, час від часу повідомляли Ридана про стан здоров’я Сімки.

Природа взяла своє. Поволі, потроху шимпанзе оживав, перестав кашляти, зав’язав знайомство із своїми родичами і, очевидно, забув людські навички й уподобання. Все-таки він був ще зовсім молодим.

І ось він повернувся знову до Москви.

Перша ж зустріч показала, що Сімка не забув професора. Матуся, який спостерігав цю сцену, був зворушений поривом ніжності мавпи. Невдовзі з’ясувалося, що Сімка взагалі нічого не забув. З кабінету всі троє пішли в їдальню обідати. Нікого з молоді в цей день не було: рано-вранці вони вирушили в якусь екскурсію за місто. Ридан, звичайно, не пропустив нагоди обставити появу Сімки з відповідним ефектом; вони сіли за стіл у той момент, коли тітка Паша вийшла на кухню. Незабаром вона повернулася назад. Сімка сидів праворуч від професора. Груди його були пов’язані серветкою, у руці він тримав чашку. Бородата потвора, обрамлена чорним волоссям, що стирчало в усі боки, очікувально і, здавалось, байдуже дивилась на тітку Пашу, людину ще незнайому.

Бідна жінка завмерла за кілька кроків од столу.

— Що це? — тихо пробурмотіла вона, не одриваючи погляду від страховиська, і почала поволі задкувати до дверей.

Ридан говорив щось Сімці, удаючи, що не помічає переляку тітки Паші. Нарешті, вона намацала за собою двері і з незвичайною спритністю шмигнула за них.

Через хвилину двері ледь-ледь прочинились і захлопнулися знову. Ридан, дражнячи згодом тітку Пашу, запевняв, що вона, запекла безбожниця, в цей момент хрестилася за дверима, а потім перевіряла, чи не зникла «примара».

Проте Сімка був істотою настільки миролюбною і схильною до дружніх відносин, що тітка Паша швидко полюбила