Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

одягають білі, пурпурові чи чорні одяги, показуються чи не показуються народу...

Князь Володимир посміхнувся.

- Я виходитиму до воєвод, бояр і всіх людей своїх, - відповів він Анні, - як і допреже, днесь робитиму те саме, що й завжди. З Херсонесом закінчено, треба збиратись і вирушати до Києва.

- Але ж ти вийдеш до сановників своїх, полководців, воїв?

- Я вже був у городі і ходив далеко до моря.

- Ти вже був у городі й ходив до моря? - Анна широко розплющила очі. - І з тобою були твої сановники, полководці, вої?

- Ні, - важко зітхнув Володимир. - Я вийшов у город, ходив до моря й довго там стояв...

- Один?

- Так.

Очі, обличчя, весь вигляд і рухи Анни виявили, що вона не розуміє, як її муж - князь Русі і василевс Володимир - міг сам вийти з дому, іти до моря, довго там стояти - адже у Константинополі, у Великому палаці, все робилось інакше: там василевси й василіси жили, оточені етерією, кроку не сміли ступити без сановників, діяли так, як велів церемоніал.

- То ти зробиш вихід зараз? - все допитувалась вона.

- Так, - заспішив Володимир, - зараз ми вийдемо разом з тобою, підемо вниз і поснідаємо, а там я вирушу в город, щоб оглянути лодії, на яких ми поїдемо до Києва.

- А що мушу робити я? - здвигнула плечима Анна.

- Тобі такожде треба збиратись: дорога в нас буде важка й довга.

- Гаразд! - процідила Анна. Тепер вона зрозуміла свого мужа.

- Підемо! - сказав Володимир.

- Я готова, - відповіла Анна, оглядаючи свою туніку, хламиду... Вона, правда, на якусь мить затрималась і зняла з голови легку діадему, поклала її в ларець, що стояв біля ложа.

Одразу за дверима спочивальні їх ждали воєводи, бояри, василіки, почет цариці, кітоніти, що тримали в руках довгі скрині з одягами імператора.

Коли Володимир і Анна вийшли з спочивальні, усі вони низько вклонились їм, воєвода Вовчий Хвіст ступив до князя, промовив:

- Оці гречини, - сказав він пошепки, - бажають одягти на тебе царський одяг і вінець.

Але князь Володимир і сам розумів, чого вони зібрались.

- У нас на Русі, - сказав він, - люди звикли одягатись самі, і князі їхні такожде. Царські одяги, бояри мої, візьміть і сховайте, я їх одягатиму, коли розмовлятиму з імператорами, а з людьми моїми буду аки князь.

Наперед виступили василіки.

Василевсе, княже Володимире! - почав патрикій Фрігій. - Прийшов день нашого прощання, ми зробили все, нині збираємось рушати до Константинополя.

- Я такожде зробив усе, через що такожде збираюсь залишити Херсонес. Що ж, очевидь, ми побажаємо одні одним щасливої дороги.

- Ми від усієї душі бажаємо тобі й цариці щасливої дороги.

- Щасливого плавання й вам, василіки, зичу здоров'я, щастя, многих літ і сватам моїм, імператорам вашим.

- Дякуємо, василевсе-княже, бажаємо й тобі з царицею здоров'я, щастя, многих літ життя. Проте дозволь запитати, василевсе, як будемо виконувати ряд з Руссю? Хто з нас поїде тепер з тобою до города Києва?

- А навіщо вам їхати до Києва?

- Не про себе мовимо, ми їдемо до Константинополя, але певні, що з тобою до Києва поїде наш єпископ і священики.

- А чого їхати єпископу? Василіки затялись.

- Імператори наші радились з патріархам Миколою Хризовергом, і він посилає єпископом на Русь Михайла...

- Марно молоді імператори ваші, - зло пожартував князь Володимир, - турбували старого патріарха вашого Миколу... Я сказав вам, василіки, коли посилав у Константинополь, що на Русі не буде єпархії візантійського патріарха, а буде наша, руська єпархія.

- Але ж і для цієї руської єпархії потрібен єпископ! - заволали василіки.

- А я маю вже єпископа, якого обрав сам.

- Хто ж він?

- Священик Анастас буде віднині єпископом на Русі.

- Анастас відступник, патріарх Микола наклав на нього анафему! - закричали василіки і сам єпископ Михайло.

- Патріарх Микола, - сказав князь Володимир, - може накладати анафему тільки на тих пасторів своїх, іже суть у Візантії, я ж, владою, даною мені імператорами, благословляю й призначаю єпископом Русі Анастаса Корсунянина.

Василіки й єпископи перешіптувались:

- Переклюкав* (*Переклюкати - перехитрити.) нас князь Володимир, як і баба його Ольга.

- Я слухав усе, що ви сказали, і сам сказав, що думав, - закінчив князь Володимир. - Будемо рушати в дорогу, зі мною в Київ поїдуть зодчі ваші, навчателі, хто з священиків хоче їхати в Київ - запрошую... А тепер прошу вас, дорогі гості, поділити зі мною трапезу.

Князь Володимир з Анною попереду, за ними бояри й воєводи рушили, а ще далі й гречини-василіки, священики попрямували до палати, де для них був приготований руськими воями щедрий сніданок: смажена журавлина, лебедина, солона веприна, копчені ведмежі шинки, качки, гуси, в'ялена риба з гирла Дніпра, що просвічувалась, як янтар, сочива з гороху й квасолі, всякі юшки, сирники, киселі, меди, вина, ол, кваси...

Тут було що поїсти, від чого упитись, дуже швидко образи й сварги потонули на дні келихів, корчаг, братин, незабаром з вікон полилась і залунала над морем величальна пісня.

5

Того ж дня князь Володимир, у білому платні, з непокритою головою, мечем біля пояса, разом з воєводами й боярами побував у полках комонних, що стояли за городом і вже готові були вирушати в далеку дорогу, спустився до затоки Символів, де зібрались події.

На березі затоки кипіла робота - там навантажували на події дань, яку привезли з Константинополя, й ту, яку князь Володимир вирішив узяти з переможеного Херсонеса.

Йому хотілося б багато чого взяти тут, у Херсонесі, - чудові мусії із забутих храмів, що були привезені ще з городів Еллади, мармурові статуї з тих же часів, які повалені лежали за стінами города над морем, дивні ікони старого письма, на яких боги малювались, ніби живі люди, - у столиці Кліматів можна було знайти чимало диковин тогочасного світу.

Але на одну та навіть і на десять подій не візьмеш усього, що вабило око й тішило душу князя Володимира; промине ще багато літ, доки багатства, створені майстрами світу, широкою рікою полинуть на Русь; промине ще більше літ, і тоді світ здивується і замре перед багатствами душі руської людини...

У цей же час на одну з подій з