Колектив авторів - Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]

дозволяють дійти обґрунтованого висновку щодо дійсного змісту норм права, втілених у відповідному юридичному тексті, визначити не тільки «букву», а й «дух» закону або іншого акта, що підлягає тлумаченню.

Під «буквою» закону розуміють буквальне значення юридичного тексту, що містить норми права (положень нормативно-правового акта, міжнародно-правового договору тощо). «Дух» закону передає дійсний зміст норм права, що містяться у відповідному акті, з урахуванням правових принципів, на яких він ґрунтується, в їх субординації між собою. Врахування «духу» закону дозволяє більш точно розкрити значення його «букви», її зміст, який може бути більш широким чи більш вузьким, ніж буквальне текстуальне вираження норми. Наприклад, розкриваючи дійсне значення норми права, яка сформульована як «судді незалежні та підкоряються тільки закону», слід розуміти, що термін «закон» вживається тут у широкому значенні як синонім законодавства, всієї сукупності законодавчих актів України.

Протягом строку чинності правових норм їх «буква» може залишатися незмінною, але «дух» може зазнавати істотних перетворень. Визначаючи в такому разі дійсне значення норми права, необхідно враховувати наявність двох тенденцій в правотлумачній діяльності — статичної і динамічної. У межах статичного підходу (школа намірів, школа текстуалістів тощо) дійсне значення норми права з моменту її ухвалення і протягом всього періоду її чинності визнається незмінним у часі. За такого підходу в процесі тлумачення підлягає з’ясуванню «воля історичного законодавця» або «воля закону», тобто те значення норми права, що було вкладено в неї органом, який її ухвалив, на момент прийняття ним відповідного юридичного акта.

За динамічного підходу в теорії тлумачення права (телеологічна школа, еволюційне тлумачення) дійсне значення норм права може еволюціонувати з перебігом часу. Правотлумачна діяльність спрямована на з’ясування «волі актуального законодавця», тобто значення, що надається правовій нормі суспільством на відповідному етапі розвитку з урахуванням потреб соціуму та мінливих умов суспільного життя. При розкритті дійсного значення норм права слід ураховувати соціально-політичні зміни, що сталися з моменту ухвалення юридичного акта, та розкривати їх зміст відповідно до вимог сьогодення.

Характерним прикладом такого підходу є тлумачення Європейським судом з прав людини положень Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зокрема, ст. 2 Конвенції «Право на життя». Згідно з абз. 1 ст. 2 Європейської конвенції «право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання».

Протягом багатьох років це положення тлумачилось як обов’язок держави не посягати на життя людини та заборона нелегітимного позбавлення життя, тобто обов’язок «не вбивати». Впродовж останнього десятиліття новітнє прецедентне право Європейського суду дало поштовх для розвитку ідеї щодо обов’язку держави захищати право людини на життя, у тому числі від посягань з боку третіх осіб. Суд ухвалив, що від держави може вимагатися вживання певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя, зокрема проведення ефективного офіційного розслідування усіх випадків, коли особу було вбито внаслідок застосування сили, незалежно від того, чи представники державних органів несуть за це відповідальність.

Як статичний, так і динамічний підходи мають свою теоретико- прикладну цінність: перший спрямований на забезпечення максимальної правової стабільності, визначеності та передбачуваності рішень правозастосовних органів; другий має на меті досягнення максимальної відповідності між чинними нормами права та суспільним життям, яке під впливом політичних, економічних, культурних та інших чинників змінюється швидше, ніж позитивне право.

При цьому слід мати на увазі, що первинний зміст норми права, яка виступає об’єктом тлумачення, визначається правотворчим органом під час ухвалення відповідного юридичного акта та виражається в його «букві». Тому дійсне значення норми права, що інтерпретується, має виходити з тексту юридичного акта як форми її існування та не може повністю відриватися від свого текстуального виразу. Розкриття «духу» закону можливе лише у межах його «букви». Інакше правотлумачна діяльність може перетворитися на пряму правотворчість та призвести до стирання меж між різними правовими формами діяльності держави і компетенцією відповідних державних органів та установ.

У той же час «дух» закону не може залишатися незмінним за умов істотних перетворень у суспільно-політичному житті країни, тому тлумачення правових норм може розрізнятися на різних етапах. Урахування динаміки суспільного життя при з’ясуванні тлумачення норм права виступає необхідною передумовою здійснення основної функції права — забезпечення оптимальної врегульованості суспільних відносин на відповідному етапі їх розвитку.

§ 2. Способи тлумачення норм права

Уяснення — головний зміст тлумачення — це процес одержання «для себе» вичерпного уявлення про дійсний зміст, сутність та сенс норми, тобто про сформульовану в нормативному приписі державну волю. Уяснення здійснюється за допомогою певних способів.

Спосіб тлумачення — це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів. У юридичній науці і практиці використовуються різні способи тлумачення норм права.

Граматичний (мовний, текстовий) спосіб тлумачення норм права — це уяснення їх змісту, що базується на даних граматики, лексики, філологічних наук. Зміст норм досліджується з погляду їх текстової форми. Граматичне тлумачення є початковим та відправним серед усіх способів тлумачення, оскільки юридичні норми існують тільки в мовній формі. Прийоми дослідження спрямовані на з’ясування значення окремих слів, термінів, змісту норми залежно від розміщення у тексті сполучників, розділових знаків, прийменників. Причому, при тлумаченні жодне слово або граматичний знак, що міститься в тексті закону, не можуть залишатися поза тлумаченням. Наприклад, актуальним є виявлення значень сполучників. Залежно від їх значення при формулюванні окремих складових частин норми її гіпотеза, диспозиція чи санкція можуть бути простими, складними і альтернативними. Для останньої характерним є використання саме розділових союзів. Особливо актуальним є розмежування єднальних і розділових сполучників за своїм призначенням. Так, згідно з ст. 19 КК України осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Логічним є правило ч. 2 цієї статті, відповідно до якого не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Граматичне тлумачення є первинним, воно розпочинається з аналізу мовної форми виразу норми права, яку відображено в тексті нормативно-правового акта. Граматичний спосіб ураховує розбіжності між буквальним текстом і справжнім змістом юридичних норм.

Завдання тлумачення і його успішне розв’язання залежать від знання суб’єкта пізнання (законодавця), який формулює норму у вигляді приписів статті, прагнучи до техніко-юридичної досконалості тексту. Правозастосовувач аналізує текст нормативно-правового акта, керуючись вимогами граматики, синтаксису, морфології, етимології. Такий підхід потребує:

1) розмежування видів єднальних і розділових сполучників, якими користувався законодавець у текстах статей із простими, складними і альтернативними гіпотезами, диспозиціями та санкціями. Наприклад, якщо санкція