Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

шукати було ніде. І коли Берг вирішила їхати до Дарниці, Дорн не заперечив, тільки знизав плечима: мовляв, цілком зайва витрата часу.

Любов Вікторівна теж їхала до Дарниці тільки для того, щоб очистити совість і мати тверде переконання, що вона не пропустила жодної можливості, жодного шансу когось виявити чи знайти.

Начальник табору, попереджений заздалегідь, зустрів її у своїй канцелярії, розташованій у будиночку віддалік таборів. Він не знав, як поводитися з цією особою, яка не мала ніяких знаків на погонах, але явко була значною персоною, інакше про її прихід не попереджали б. Тому начальник табору — старий тиловий гестапівський офіцер, у не дуже високому званні штурмфюрера — намагався всіляко прислужитися своїй гості, але допомогти майже нічим не міг. У нього навіть не було точних списків арештованих: багатьох приводили без усякої реєстрації, чимало вмерло, не зареєструвавшись, — начальник дозволив собі навіть жартувати. Очевидно, перед гестапо стоїть ще величезна робота по розбору всього цього людського матеріалу.

Любов Вікторівна, вислухавши начальника табору, незадоволено скривилася. Де ж та славнозвісна німецька точність, про яку вона чувала мало не з пелюшок? Як же вона зможе щось розшукати в цьому людському місиві? Ні, мабуть, Людвіг фон-Дорн таки мав рацію — даремно вона затіяла всю цю експедицію до Дарниці.

— Ваше завдання ускладнюється ще і тим, — невгаваючи торохтів начальник табору, — що всі ці люди неточно вказують свої імена, прізвища і професії, намагаючись приховати правду; адже майже ні в кого з них немає ніяких документів.

Любов Вікторівна відмахнулася від цих міркувань. Вона і сама чудово знає, скільки труднощів стоїть перед нею. Не слід нагадувати їй про це зайвий раз. Уже втративши всяку надію на успіх свого задуму, Любов Вікторівна встала з-за столу.

— Ну що ж, мабуть, ви маєте рацію, — сказала вона, — знайти когось у вашому таборі важче, ніж голку в копі сіна.

Це звучало як вияв невдоволення роботою начальника табору, і штурмфюрер переполошився.

— Але я тут всього-на-всього тиждень, — сказав він. — Я сподіваюся не пізніше як через місяць навести тут справжній порядок.

— Гаразд, наводьте. А зараз ходімо подивимось на ваших вихованців.

— У мене тут є одна людина, — невпевнено вимовив комендант, — яка може бути корисною — це один з полонених… Як виявилося, він і раніше робив нашому командуванню деякі дрібні послуги. В усякому разі людина цілком надійна. Може, покличемо і його?

— Кличте, — байдуже відповіла Берг.

Через хвилину в кімнаті з'явився невисокий на зріст чоловік з великим повним обличчям, глянув на Любов Вікторівну улесливо і водночас насторожено.

— Ви підете з нами, — наказала Берг. — Може, з вашою допомогою вдасться знайти кого мені потрібно.

— Смію взнати, кого саме?

— Колишніх співробітників Київського інституту стратосфери або інженерно-технічних працівників авіаційного заводу.

— На жаль, я таких у наших таборах не знаю.

— Будемо шукати, — різко сказала Берг.

Вони разом вийшли з канцелярії, підійшли до огорожі. Дедалі ця справа здавалася Любові Вікторівні все більш безглуздою і безперспективною. Ноги грузнуть в піску, а до того ж іще нудотний, мало не трупний сморід, який сповнює все навкруги… Навіть вітер не приносить свіжості, все просякло запахом трупа і лізолу.

Берг підійшла до колючого, багато разів переплетеного дроту, глянула і гидливо скривилася. Навіть коли б перед нею стояли всі, кого вона шукає, так і то неможливо пізнати в цих страшних, зарослих бородами, змучених холодом і голодом людях колишніх учених чи інженерів. Марна справа, не варто було і братися за неї.

Берг пройшла далі, до квадрата, де за дротом тримали ув'язнених жінок, постояла, подивилася. Якою наївною вона була, надіючись когось знайти. Швидше назад, до Києва, в інших місцях треба шукати свою здобич, а не в цих таборах смерті.

Несподіваний рух привернув, її увагу. Якась розпростерта на землі жінка глянула на Любов Вікторівну і різко одвернулася.

«Цікаво, — подумала Берг, насторожившись, — це випадок чи…»

— Виведіть мені сюди цю жінку, — наказала вона начальникові табору, — мені хочеться з нею познайомитися.

Через хвилину Соколова вже стояла проти Любові Вікторівни Берг. Місяці важкої хвороби, рана, перебування в таборі змінили Віру Михайлівну майже до невпізнаний. Колись пишне біляве волосся зараз стало сіро-рудим, схожим на мичку, щоки позападали, губи почорніли від пилюги і спраги. От тільки очі не змінилися.

Відчуваючи, як у серці здіймається хвиля гарячкової, майже істеричної радості, дивилася на свою здобич гестапівка Берг. Вона ще не могла повірити в свою удачу. Невже це може бути Соколова? Невже могло випасти такс щастя? Та ні, бути не може! Соколова вже, мабуть, давно на Уралі, командує перевезеним заводом, а це тільки схожість, неймовірна схожість очей!

Берг все ще намагалася переконати себе у помилці, щоб розчарування не виявилося таким пекучим. А пам'ять підказувала все нові і нові риси схожості, і радість у серці розгорялася, і сумніви зникали.

Віра Михайлівна мить дивилася на Берг не впізнаючи, потім перевела погляд на чоловіка, який стояв поруч гестапівки; щось він не схожий на німця… Потім погляд її знову повернувся до Берг, і тут тільки вона впізнала її остаточно. Ця зустріч могла виявитися страшнішою за смерть… Соколова аж похитнулася…

— Як ви потрапили сюди, Віро Михайлівно? — нарешті вигукнула Берг. — Ви поранені? Зараз ми вам допоможемо.

— Облиште мене, — сказала Соколова, і тут уже Берг переконалася остаточної цей голос вона могла впізнати з тисячі.

Вона сподівалася знайти тут когось з інженерів чи науковців інституту, але цей випадок перевершив усі її надії — сама Соколова стояла перед нею. Буде що доповісти шефові гестапо…

В цю мить сили остаточно зрадили Віру Михайлівну. Вона похитнулася і важко впала на землю.

Берг перелякалася до нестями: Соколова могла несподівано вмерти, і все загинуло б.