Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

через різдвяний репертуар. Через гучномовці в стелі гримить-горлає без упину нескінченна плетениця колядок. «Наслухавшись за вісім годин різдвяних співів, — говорить менеджер, тямущо киваючи головою, — Майлі Берк вже нічого не хотілося, крім одного: щоб Ісус Христос і Бінг Кросбі[274] ніколи й не народжувалися». Колись давно Майлі на будні тут робила у відділі посуду, а у вихідні робила в «ліжку й ванні». Час від часу, коли у відділ біжутерії необхідні були додаткові руки, йшла туди. Якщо ж ні, то Майлі гаяла час у кімнаті для відпочинку персоналу, бо ж це було єдине місце, де вона могла сховатися від музики.

Того дня, про який йдеться, Майлі прийшла на роботу дрібку зарання. Принесла казінаки з солоними горішками, спаковані в коробку, обгорнуту в глянсовий папір зі сніжинками, нанесеними поденниками в якійсь далекій країні з потогінною системою праці, де й про зиму ніколи не чули, а про Різдво — й поготів.

Друкованими літерами на лимонному з липкою смужкою папірці для нотаток «Post-it» Майлі написала: «Кларі. Від твого Таємного Санти»[275]. Цю цидулку вона наліпила зверху на обгортку коробки, а коробку просунула у скриньку, яку відвели Кларі.

«Клара тоді працювала в одязі для малят, — роз’яснює менеджер, — торгувала повзунками».

Хоча пройшло чимало літ, та вздовж однієї зі стін кімнати для відпочинку персоналу, як і тоді, все ще стоять ті самі стільники скриньок. По скриньці на кожного працівника, плюс іще одну скриньку залишили під камеру знахідок. Майже всю кімнату займають довгий стіл та стільці. Уздовж протилежної до скриньок стіни тягнеться стійка з раковиною й мікрохвильовкою. Біля іншої сторони кімнати — табельний годинник[276], який реєструє час приходу на роботу та виходу з неї, а також стенд із картками обліку робочого часу. Останню стіну займають двері та спільний холодильник поруч них.

Коли Майлі перевіряла свою власну скриньку, вже стали заходити люди. Проставляли час на своїх картках. Дівчина бачила, що в дальньому закутку її скриньки щось лежить. У темряві виблиснув глянцевий червоний бантик. Майлі простягнула руку і відчула щось м’яке. Ковзке. Важке. Коли це щось вона витягнула, то відчула його несподівану вагу. Скотчем до загортка була приклеєна святкова листівка. На листівці друкованими літерами було виведено: «Майлі. Від твого Таємного Санти».

За спиною у неї хтось зупинився. І чийсь голос запитав: «Ну, і що там?» Голос був чоловічий. То був Девон, працівник відділу з попередження скорочення товарних запасів.

Тримаючи дарунок обома руками, Майлі обізвалася: «Не знаю». Було ясно, що це — щось доморобне. Щось укладене на нетривку паперову тарілку та накрите червонастою поліетиленовою плівкою. Склеєне зверху червоним бантиком. Майлі відігнула плівку.

Кольору воно було брунатного. Такі собі брунатні кубики. З темно-жовтими крупинками на брунатному тлі. Та й на запах було щось не дуже.

У кімнаті тим часом стало людно. Біля табельного годинника утворилася черга. Майлі не хотіла показатися нечемною, раптом дарувальник перебуває серед присутніх. Тож вона зойкнула: «Ой, мені пощастило!» І, зриваючи пакувальну плівку, заверещала: «Це справжня домашня вершкова помадка!»

Та на Девона, здається, зміст пакунка враження не справив. Він вичавив поблажливу криву посмішку і кинув: «Невже ти збираєшся це їсти?»

Девон бував така паcкуда! От минулого Різдва він просто поцупив речі зі скриньки знахідок. Заяложене кашне, чи подряпані сонцезахисні окуляри, чи що там воно було. А потім підніс ці речі як гостинці Таємного Санти. До речі, його робота полягала в тому, щоб цілісінький робочий день блимати очима на екрани моніторів, чатуючи на те, коли порядні люди поведуться як непорядна наволоч. За його словами, його власний досвід доводить, що так воно і є.

На вигляд помадка була без каверзи. Можна сказати «чиста». А той «недужий» запах ішов від темно-жовтих крупинок, що застрягли у брунатній субстанції. Майлі подумала, що, скоріш за все, то крихти карамелі, що згорнулися, щойно суміш охолола. Вона простягнула тарілку Девонові: «Пригощайся!»

Той примружив очі до розміру насторожених щілин. Потім відвів перекривлену пику подалі від помадки, скосивши на неї підозріливий погляд. За поглядом стояло багато чого: Майлі давно помітила, що Девон і такі, як він (а такими були всі її знайомі), ніколи не гребували сніданками з м’ясних субпродуктів, виготовлених у невідомо якому задрипаному та загидженому цеху в одній з країн третього світу заледве не прокаженими, котрі зроду не дбали про те, щоб колись помити руки.