Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Прийшли глянути на могили, дітки? — мовив він. — Так, так, на них приємно подивитись і молодим і старим.

— Сподіваюсь, тобі подобається, як тут усе зроблено, — сказав Еффінгем. — Твоя думка важила в цьому ділі найбільше.

— Ну, я розкішних могил не бачив, то мій смак тут ні до чого, — відповів старий. — Ви поклали майора головою на захід, а могіканина — на схід, еге ж, хлопче?

— Така була твоя воля.

— От і добре, — мовив Натті. — Вони гадали, що їхні шляхи різні, але ж є той, хто в слушну годину збере всіх праведних докупи, вибілить шкіру мавра й поставить його поруч із принцами.

— В цьому можна не сумніватися, — відповіла Елізабет, рішучий тон якої зробився лагідним і печальним. — Я певна того, що всі ми знову колись зустрінемося й будемо щасливі разом.

— Справді, дочко, ми стрінемося потім? — підхопив мисливець з незвичайним запалом. — Це дуже втішає… Але перш ніж піти звідси, я волів би знати, що розповіли ви людям, які, наче голуби навесні, злітаються сюди звідусіль, — що розповіли ви про старого делавара й найхоробрішого з білих, хто будь-коли ходив по цих горбах?

Еффінгем і Елізабет були вражені урочистим тоном Шкіряної Панчохи, але подумали, що то навіяне цим сумним місцем. Юнак підійшов до пам'ятника і прочитав уголос:

— «Пам'яті Олівера Еффінгема, есквайра, майора його величності шістдесятого піхотного полку, доблесного солдата, вірного підданого, людини честі й істинного християнина. Ранок його життя минув у шані й багатстві, але вечір його був затьмарений злиднями, занедбанням і хворобами, і лише чуйна турботливість його давнього друга й слуги Натаніеля Бампо полегшували йому останні літа. Нащадки спорудили цей пам'ятник на знак чеснот покійного й вірності його слуги».

Шкіряна Панчоха стенувся, зачувши своє ім'я, й радісна усмішка освітила його зморшкувате обличчя.

— Так там і сказано, хлопче? Значить, моє ім'я вирізьблене поруч з ім'ям мого пана? Хай вас бог благословить, дітки! Це ви добре намислили, а добро тим більш цінуєш, чим ближче до кінця життя…

Елізабет відвернулася; Еффінгем, який силкувався щось сказати, нарешті спромігся відповісти:

— Так, твоє ім'я вирізьблено на простому мармурі, а його слід було, б викарбувати золотими літерами!

— Покажи мені, де воно, хлопче, — мовив Натті з наївним завзяттям, — покажи мені моє ім'я, якому судилася така честь. Це великодушний подарунок старому, що не лишає після себе нікого, хто б мав його ім'я, у країні, де він жив так довго.

Еффінгем приклав палець старого до напису, й Натті з глибоким інтересом обвів обриси літер, а тоді підвівся з могили й мовив:

— Так, і думка добра, і зроблено славно! А що ви написали про індіанця?

— Ось послухай, — мовив Олівер і прочитав: — «Цей камінь поставлено на згадку про індіанського вождя племені делаварів, відомого під ім'ям Джона Могіканина і Чингагука».

— Не Чингагука, а Чингачгука, що означає «Великий Змій». Ім'я треба написати правильно, бо в індіанців воно завжди щось означає.

— Я подбаю, щоб помилку виправили. «… Він був останнім представником свого племені в цьому краї, й про нього можна сказати, що вади його були вадами індіанця, а чесноти — чеснотами людини».

— Правдивішого слова не можна й сказати, містере Олівер! Гай-гай! Якби ж то ви знали його, як я, у розквіті літ, у тій битві, коли негідники-ірокези спопали Чингачгука й уже прив'язали до стовпа, а старий майор, що лежить тепер поруч з ним, урятував його! Я розрізав мотузки й дав йому свій томагавк і ніж, бо сам завжди волів рушницю. Ото б ви побачили його в бою! Коли я зустрів могіканина увечері, після погоні, він ніс на жердині одинадцять скальпів мінгів. Не здригайтеся, місіс Еффінгем, адже то все були скальпи воїнів!

Коли я дивлюся з верхівки горба, звідки міг колись нарахувати до двадцяти димків над таборами делаварів, мені боляче думати, що тепер тут не лишилося жодного індіанця, хіба що заблукає п'яничка-онеїда чи котрийсь із тих американізованих червоношкірих з-над моря, — але ж то ні риба ні м'ясо, не білі й не дикуни… Гай-гай! Пора вже мені йти.

— Йти? — вигукнув О лівер. — Куди ти надумав іти?

Шкіряна Панчоха, що підсвідомо перейняв багато рис в індіанців, хоч завжди вважав себе цивілізованою людиною навіть у порівнянні з делаварами, відвернувся, щоб приховати хвилювання, і, діставши з-за пам'ятника великий клунок, завдав його собі на плечі.

— Ви йдете? — стурбовано запитала Елізабет, наближаючись до старого. — Вам не слід заходити далеко в ліс у ваші літа. Нерозважливо це, повірте мені. Олівере, Натті, мабуть, зібрався на якісь далекі лови.

— Елізабет правду каже, Шкіряна Панчохо, — озвався Олівер. — Нащо тобі тепер ці труднощі? Кинь-но цей клунок, а вже як захочеш пополювати, то полюй неподалік у горах.

— Труднощі! Та це ж радість, єдина радість, що лишилася мені на цьому світі.

— Ні, ні, я не дозволю вам іти далеко! — вигукнула Елізабет, кладучи свою білу руку на його клунок з оленячої шкіри. — Авжеж, ось і казанок, і бляшанка з порохом. Олівере, не можна йому далеко йти, — згадай, як раптово згас могіканин.

— Я знав, дітки, що розлучатися буде нелегко, я знав це! — сказав Натті. — І тому пішов сам попрощатися з могилами. Я гадав: залишу вам на згадку цей альбом з віршами й малюнками, який подарував мені майор, коли ми з ним уперше розлучилися в лісах, і ви знатимете, що, хоч би де я був, серце моє завжди з вами.

— Він задумав щось незвичайне! — вигукнув Олівер. — Куди ти зібрався, Натті? Скажи нам!

Старий мисливець підійшов до нього і сказав довірливо й водночас переконано, немов був певний, що слова його усунуть будь-які заперечення:

— Та я чув, буцім на Великих Озерах повно дичини, а білих людей майже немає, хіба стрінеться де такий самий мисливець, як я. Набридло мені жити на порубах, де сокири гупають від ранку до заходу сонця. І хоч я вас обох дуже люблю — я б не казав так, якби це було неправда, — але мене тягне в ліси, повірте мені, дітки.

— В ліси! — озвалася Елізабет, тремтячи від хвилювання. — І ті нетрі ви називаєте лісами?

— Ет, дитя моє, це все ніщо людині, яка звикла жити в пущі. Зле мені тут велося від тої самої пори, як з'явився твій батько з переселенцями, але я не йшов, поки життя жевріло в тому, хто лежить тепер отут, під дерном… Але він помер, і Чингачгук теж помер… А ви обоє молоді. Й щасливі. Так, тепер у