Мішель Монтень - Проби

і жемчуг, і парча, і титули, і весь спосіб життя. А втім, я звертав дуже багато уваги на духовні прикмети, а проте під тією умовою, щоб і тіло було, яким слід бути, бо, щиро кажучи, якби виявилось, що треба неодмінно вибирати між духовною і тілесною красою, я волів би краще зневажити красу духовну: вона потрібна для інших, ліпших речей; але як ідеться про любов, ту саму любов, яка найтісніше зв'язана з зором і доторком, то можна досягти дечого і без духовних принад, але нічого — без тілесних.

Краса — і справді могутня сила жінок. Вона такою ж мірою притаманна їм, як і нам; і хоча наша краса вимагає інших рис, все ж у пору свого розквіту вона мало чим відрізняється від їхньої краси: така ж дитинна — ніжна і безвуса.

Кажуть, що наложниці турецького султана, що прислужують йому своєю красою — а їх у нього тьма-тьменна, — дістають відставку найбільше в двадцять два роки.

Розум, мудрість і дружні прив'язання частіше зустрічаються у чоловіків; ось чому останні вершать ділами нашого світу.

Ці два види спілкування залежать від випадку і від волі інших. Спілкування першого виду до того рідке, що не може врятувати від нудьги; що ж стосується спілкування з жінками, то воно з роками сходить нанівець; отож-бо ні те, ні те не змогло цілком удовольнити потреби мого життя. Спілкування з книгами — третє за рахунком — куди стійкіше і цілком у нашій владі. Воно поступається першим видам спілкування у ряді інших переваг, але за нього говорять його сталість і легкість, з якою його можна підтримувати.

Книги супроводжують мене протягом усього життєвого шляху, і я спілкуюся з ними завжди і всюди. Вони втішають мене у мої старі роки і в моєму самотньому існуванні. Вони знімають з мене тягар докучливого дозвілля і в будь-який час дають мені змогу позбуватися прикрого товариства. Вони пом'якшують напади фізичного болю, якщо він не досягає крайніх меж і не підкоряє собі всю решту.

Щоб струснути із себе причепливі і нестерпні думки, мені достатньо взятися за читання; воно легко заволодіває моєю увагою і жене їх геть. До того ж книжки незмінно слухаються мене і не обурюються тим, що я вдаюся до них лише тоді, коли не можу знайти інших розваг — істотніших, дивніших і природніших; вони завжди зустрічають мене з такою самою привітністю.

Прийнято говорити, що хто веде під узду свого коня, тому йти пішки — одна втіха. Наш Яків, король Неаполя та Сицилії, — гарний, молодий і здоровий, — що змушував носити себе по країні на ношах, в яких він лежав на убогій перині, вбраний у сірий сукняний плащ і такий самий капелюх, тоді як за ним ішов пишний королівський почет, що складався із шляхти і двораків, з кінними ношами та верховими кіньми всіляких порід, являв собою приклад половинчастого і ще нестійкого самоприниження: нема чого жаліти недужника, якщо у нього напохваті цілющі ліки. Перевірка на досліді справедливості цього напрочуд мужнього вислову — ось, власне, і весь пожиток, добутий мною з книг. Я й справді звертаюся до них майже стільки, скільки ті, хто їх зовсім не знає. Я насолоджуюсь книжками, як скупарі своїми скарбами, впевнений, що можу насолоджуватися ними, коли побажаю; моя душа насичується і вдовольняється таким правом на посідання. Я ніколи не виряджаюся в дорогу, не прихопивши із собою книжок, — ні мирного часу, ні на війні. І все ж минає кілька днів чи місяців без того, щоб я зазирав у них. «От візьмуся зараз, — кажу я собі, — або завтра, або коли я того побажаю». Поки там що, час біжить і минає, не обтяжуючи мене. Нелегко описати, скільки мені дає спокою і блаженства свідомість, що вони завше напохваті, аби мене потішити, як запрагну, і важко уявити, наскільки вони допомагають мені жити. Вони — найкращий провіант, який я тільки міг завести для мого земного походу, і я вкрай жалію людей, наділених здатністю мислити і безкнижних. І розвагам будь-якого іншого роду, хоч би якими незначними вони були, я віддаюся з тим більшою охотою, що мої книжки нікуди від мене не дінуться.

Коли я вдома, я трохи частіше звертаюся до моєї книгозбірні, в якій до того ж я віддаю розпорядження по господарству. Тут я біля самого в'їзду до мого замку і бачу внизу під собою сад, пташарню, двір і більшу частину мого дому. Тут я гортаю коли одну книжку, коли іншу, без усякої послідовності і певних намірів, навмання, як доведеться; то я віддаюся роздумам, то занотовую на папері або диктую, походжаючи туди-сюди, моя фантазія на зразок цих.

Моя бібліотека міститься на третьому поверсі вежі. На першому — капличка, на другому — кімната з убиральнею, куди я часто усамітнююся прилягти серед дня. Нагорі — простора шатня. Приміщення, в якому я тримаю книжки, було в минулому найпобожнішим у всьому домі. Тепер я проводжу в ньому більшу частину дня на рік і більшу частину годин протягом дня. Вночі, проте, я тут ніколи не буваю. Поряд з книгозбірнею є досить пристойний і зручно влаштований нужник, який взимку можна опалювати. І якби я не боявся клопотів ще більше, ніж витрат, я міг би легко додати з обох боків на одному рівні з бібліотекою по кружґанку завдовжки в сто і завширшки дванадцять ступнів, бо стіни для них, виведені до мене з іншою метою, підносять до потрібної мені висоти. Всякому прибульцеві в усамітненні треба мати місце, де він міг би прогулюватися.

Якщо я даю моїм думкам спочин, вони зразу ж поринають у сон. Мій розум ціпеніє, якщо мої ноги його не збадьорюють. Хто пізнає лише по книжках, ті завше такі. Моя книгозбірня розташована у круглій кімнаті, і вільного простору в ній стільки, скільки треба для столу і крісла. Біля стін розставлені п'яти-ярусні полиці, і куди б я не глянув, звідусіль дивляться на мене мої книжки. У кімнаті три вікна, з яких відкриваються чудові і далекі краєвиди, вона має п'ятнадцять ступнів у діаметрі. Взимку я одвідую її не так регулярно, бо мій дім, як підказує його назва, стоїть на белебні, і в ньому не знайти іншої кімнати, такої ж відкритої вітрам, як ця; але мені подобається в ній і те, що вона не вельми зручна і знаходиться на відльоті, бо перше певним чином гартує мене, а друге дає мені змогу уникати