Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

самий високий, як Конан, і навіть масивніший, але було в ньому все ж таки щось звіряче, відштовхуюче, і кімерієць поряд із ним мав значно благородніший вигляд.

Конана можна було зарахувати до цвіту людства, Ольмека — до цвіту його первісної побічної гілки.

— Веди! — наказав Конан. — І весь час тримайся попереду мене: віри тобі не більше, ніж бику, якого тягнуть за хвоста.

І Ольмек пішов, розчісуючи п’ятірнею свою скуйовджену бороду. Він був упевнений, що Таскела закрила браму, тому й попрямував до однієї з кімнат на кордоні Текультлі.

— Цій таємниці півстоліття, — говорив він на ходу. — Наш клан не знав її, а ксоталанкійці тим більше. Цей таємний хід зробив сам Текультлі, а рабів, що допомагали йому, убив. Він побоювався, що любов Таскели легко може перейти в ненависть, і вона одного разу закриє перед ним браму. Але Таскела відкрила таємний хід і замкнула його, коли вождь утікав після невдалої вилазки. Ксоталанкійці схопили його і стратили. А я дізнався про це, бо стежив за нею.

Він натиснув золоту прикрасу на стіні, і одна з плит упала, відкривши сходи, прямуючі вгору.

— Сходи ці влаштовані просто в стіні, — говорив Ольмек. — Вони ведуть у вежу на даху, а звідти гвинтові сходинки спускаються в різні зали. Поспішаймо!

— Тільки після тебе, друже! — відповів Конан весело і змахнув мечем.

Ольмек знизав плечима й почав підійматися, Конан відстав на півкроку.

Вони все підіймалися, і кімерієць зрозумів — рівень верхнього поверху пройдений. Обидва опинилися в циліндричній вежі. Крізь великі вікна було видно інші куполи й вежі Ксухотля.

Ольмек не гаяв часу на пейзажі за вікнами, а почав спускатися одними зі сходів, які за кілька кроків перетиналися вузьким довгим коридором. Коридор теж закінчувався сходами, що йдуть униз. Князь зупинився.

Звідкись чувся приглушений жіночий стогін, повний страху, гніву й сорому. Конан упізнав голос Валерії.

Якою ж великою мала бути небезпека, якщо навіть відважна Валерія заголосила? Конан забув про Ольмека, обігнав його й помчав униз. Та інстинкт наказав йому обернутися саме тоді, коли Ольмек здійняв свого величезного кулака. Удар мав улучити в основу черепа, але втрапив тільки в шию. У звичайної людини, напевно, переламався б хребет, але Конан тільки крякнув. Він випустив меча, непотрібного на такій відстані, схопив Ольмеказа руку і смикнув на себе. Вони покотилися сходами — і ще не зупинилися, коли залізні пальці кімерійця знайшли бичачу шию ворога й стислися на ній.

Шия й плече варвара заніміли від удару, але це не позначилося на його бойових здібностях. Він вчепився в шию Ольмека, як лев у загривок носорога, і не звертав уваги на удари об сходинки. Вони з маху врізались у двері зі слонової кістки й рознесли їх на шматочки. Ольмек уже,6ув до цього часу мертвий — Конан скрутив йому в’язи.

Кімерієць підвівся, струсив із себе уламки дверей і протер очі.

Він знаходився в тронній залі. Окрім нього, там було десятка півтора людей, але першою він побачив Валерію. Химерний чорний жертовник стояв перед яшмовим постаментом, навкруги нього горіло сім свічок чорного воску в золотих свічниках. Кільця густого зеленого диму підіймалися до стелі.

На чорному камені жертовника біліло тіло Валерії. Вона не була зв’язана і лежала із закинутими за голову руками. Сильний молодий воїн тримав її руки в узголів’ї жертовника. З протилежного боку за ноги жертви вхопилася жінка. Валерія не могла навіть поворушитися.

Одинадцять інших із клану Текультлі стояли навколішки, утворивши півколо, і жадібними очима дивилися на те, що відбувається.

На троні зі слонової кістки розкинулася Таскела. З палаючих, наповнених пахощами ваз струмував дим.

На гуркіт розвалених дверей ніхто не звернув уваги. Чоловіки й жінки, що стояли навколішках, подивилися без жодного виразу на останки свого князя і на його вбивцю та знову втупилися в жертовник.

Таскела допитливо глянула на кімерійця і знову розкинулася на троні, глумливо регочучи.

— Чаклунка! — в очах Конана з’явилася жадоба вбивства.

Він рушив до неї, і кулаки його перетворилися на кувалди. На першому ж кроці в ногу уп’ялися сталеві щелепи. Тільки міцні м’язи литок врятували кістку. І він побачив у підлозі заглибини, де чекали на нього й інші пастки.

— Бовдуре! — пирхнула Таскела. — Невже я не передбачила б твого повернення? Біля кожних дверей тебе чекала така сама пастка. Стій і дивися, яка доля призначена твоїй прекрасній подрузі. Потім візьмемося за тебе.

Конан мимоволі потягся до меча, але намацав лише порожні піхви. Меч він випустив там, на сходах, тесак ще раніше залишив у пащі дракона. Біль від сталевих зубів був не таким нестерпним, як усвідомлення безпорадності. Мечем він відрубав би собі ногу й доповз до Таскели. Валерія дивилася на нього з безмовним благанням, і гнів заполонив душу варвара.

Він опустився на коліно і спробував розтиснути страшні щелепи. Кров бризнула з-під нігтів, але пружина не зрушила ні на йоту.

Таскела не звертала уваги на старання кімерійця. Обвівши поглядом своїх підданих, вона запитала:

— Де Ксамек, Цланат і Тахик?

— Вони не повернулися з катакомб, княгине, — відповів один із воїнів.. — Вони разом зі всіма відносили туди тіла і не повернулися. Певне, їх викрав дух Толькемека,

— Замовкни, бовдуре! Це лише легенди!

Вона зійшла з подіуму, бавлячись вузьким стилетом із золотою рукояттю. Її очі палали полум’ям, невідомим навіть пеклу.

— Твоє життя поверне мені молодість, о діво з білою шкірою. Я торкнуся своїми губами твоїх і повільно — о, як повільно! — проникатиму вістрям у твоє серце. І життя твоє залишить холонуче тіло, перейде в мене і зробить мене юною і безсмертною!

Не поспішаючи, як удав перед кроликом, вона почала схилятися над жертвою. Непорушна дівчина з жахом дивилася, як наближаються до неї оповиті клубами диму очі, подібні до двох чорних місяців.

Люди, стоячи навколішках, взялися за руки і затамували пбідих, чекаючи кривавої розв’язки. Єдиним звуком був хрип Конана, що все ще борсався з капканом.

Всі очі були спрямовані на жертовник і тіло, розпростерте на ньому. Здавалося, навіть грім не був владний порушити цей обряд. А порушив його тихий голос — тихий, але такий, від якого волосся стає дибки.

Всі обернулися… Обернулися й побачили.

Жахлива постать стояла в дверях зліва від постаменту. Це був старий зі спутаним волоссям і кудлатою сивою бородою. Лахміття ледве прикривало його худе тіло, залишаючи відкритими руки й ноги неприродної форми. Та й шкіра його не була схожа на людську — вона була лускатою,