Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

нервово сказав Сміт. — А сам я певний, що книга таємниць існує. Той факт, що вахтовий журнал із моєї яхти опинився під нарами головного жерця з підміненими палітурками, показує…

— Цей факт ще не є доказом того, що Арикі мав якусь книгу, — заперечив я. — А якщо й мав, то звідки ви знаєте, що вона зникла?

Сміт не одразу відповів. Його обличчя, освітлене багаттям, відливало бронзою. Тонкі губи були міцно стиснуті. В напруженому мовчанні удари бурума лунали ще гучніше. Тубільці танцювали, ставши попарно в коло. Нарешті плантатор повернув голову й суворо поглянув на мене.

— Давайте відкриємо карти, — заявив він рішуче. — Я сам бачив цю книгу. Це був щоденник Магеллана. За нього Британський музей заплатив би мільйони. Я бачив, але не наважився взяти його. Мені не вистачало вашої сміливості, визнаю. Але я б не сказав, що мені бракувало того, чого у вас немає: розсудливості.

Все ясно. Сміт знав про існування щоденника Магеллана і не сумнівався в тому, що ми з капітаном його взяли. Нічого було грати далі в піжмурки. Я повернувся до Степна і спитав:

— Що ви скажете, капітане?

— Скажу тільки одне: щоденник Магеллана ні в якому разі не повинен знову потрапити до рук головного жерця. Це дуже важливий і цінний історичний документ…

— За який Британський музей заплатив би мільйони, — повторив Сміт. — Я щойно казав це і повторюю знову. Говоріть, Стерн… Даруйте, що дозволив собі перебити вас.

— Це важливий документ, — вів далі Стерн, — який мусить бути збережений для історії. Звичайно, мільйони теж мають значення. Якщо нам коли-небудь пощастить вирватися з цього острова, я б не відмовився від своєї частки. Що нам робити? Скажіть ви, — звернувся він до Сміта.

Плантатор одразу пожвавішав.

— Ми повинні його замкнути в моїй вогнестійкій касетці. Ви її знаєте, Стерн. Її не бере ні вогонь, ні іржа. В ній щоденник буде надійно схований. Може згоріти увесь острів разом з нами, а щоденник залишиться цілий. Вірно я кажу, Стерн?

— Так, — одразу погодився капітан. — Ідея непогана. Ми сховаємо щоденник у вашій касетці, але з однією умовою.

— Я зарані згоден на всі ваші умови, — поспішив сказати Сміт, але тут же додав: — Якщо касетка залишиться в нашій хатині.

— Чому саме у вашій хатині? — спитав я,

— Чому? — глянув на мене Сміт. — Тому що я замкнув у касетці свої коштовні речі: золотий годинник, діамантові персні і кілька тисяч фунтів… Якщо містер Антон гадає, що він повинен зберігати мої коштовності й гроші в себе…

— Гаразд, — кивнув головою Стерн. — Касетка лишиться в нашій хатині, але з однією умовою…

— Якою умовою, Стерн?

— Містер Антон матиме право перевірити в першу-ліпшу хвилину дня і ночі, чи щоденник Магеллана в касетці. Ви згодні?

Плантатор одразу погодився.

— А ви? — повернувся до мене капітан.

– І я згоден. Але цим питання не вичерпується. Містер Сміт говорив мені раніше, що головний жрець неодмінно виявить обман і звинуватить його. Я б не хотів, щоб він постраждав…

— О, будьте спокійні! — вигукнув плантатор, махнувши рукою. — Облиште цей клопіт на мене. Я легко впораюся з Арикі. На одну пляшку коньяку більше — велике діло!

— Але ж перед цим ви казали зовсім інше. Тоді ви висвітлювали це так, ніби стоїте під шибеницею.

— Воно-то так… Але ж вірьовку на шибениці смикає головний жрець! А він — мій приятель, — самовдоволено посміхнувся плантатор.

III

Щоденник великого мореплавця опинився в касетці Сміта. Правда, то було надійніше місце, ніж у мене в чемодані, але ключі від касетки — у Сміта, а сама касетка — в його хатині. Це мені зовсім не подобалося.

Капітанові я цілком довіряв. Він був чесною людиною і ніколи не міг би ошукати будь-кого, а тим більше свого товариша. Але Сміт — це зовсім інша людина. Я йому не вірив і часто питав себе: «Чи не зробили ми фатальної помилки, віддавши йому щоденник Магеллана? Чи не обдурить він нас? Чи не привласнить щоденника? Ні, — відповідав я сам собі. — Він зробив би це, але за інших обставин. Наприклад, коли б на острів прибув англійський пароплав і плантатор відчув себе сильнішим за нас із капітаном. Тоді б він без вагань заявив, що щоденник є його власністю. «Священною і недоторканою власністю», — сказав би він. Але зараз немає такої небезпеки. Доки нас тільки троє європейців на острові, Сміт не посміє нас ошукати. Та й безглуздо було це робити — тут щоденник не мав ніякої цінності.

Але що було б, якби я відмовився передати йому щоденник? О, тоді б він страшенно розлютився і не вагаючись видав би нас головному жерцеві. Можливо, він би приховав причетність капітана до цієї справи, тому що Стерн все-таки був англійцем. Він би звалив усю вину на мене, і тоді Арикі, не довго думаючи, зібрав би свою п'яну ватагу, і мене б убили або спалили живцем сонного в хатині…

Скільки я не думав, все ж приходив до одного висновку, що зробив правильно, віддавши щоденник Смітові.

Я довго лежав у темній хатині замислений. З галявини долинали удари бурума і вигуки танцюючих. «Треба піти до них», — подумав я. Довгождане свято настало, всі задоволені, веселі, тільки я лежу самотній, і ніхто не помічає моєї відсутності… навіть Зінга. Вона щаслива, а щасливі не помічають горя інших. Зараз Зінга танцює навколо великого вогнища і думає: «Мине ця ніч. Мине ще один день і одна ніч. На третій день Андо стане сином нашого племені, а я стану його сахе».

Колись і я танцював у моїй країні — не навколо буйного вогнища, ні, — в моїй далекій країні так не