Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09

думку, ще не зовсім ясну йому самому. — Одне слово, у вас були ті засоби, яких у нас нема й не може бути. Ви маєте освіту і… не знаю, як сказати… ну, знаєте, як вестись у товаристві, як свій інтерес провадити… А нам усе те невідомо.

— Але ж, юначе, ви можете навчитися, чого треба, — наполягала місіс Мортімер.

Біллі похитав головою.

— Ні, ви не цілком добираєте, що я хочу сказати. Ну, ось так. Припустім, що не ви, а я їду з варенням та джемом до того шикарного ресторану розмовляти із їхнім старшим. Там я виявився б не на місці. Навіть гірше — я б це сам відчув. І одразу завівся б, став би шукати приключки на свою голову, а це — кепський початок для торгівлі. І потім я б подумав, що він бере мене за якогось лобуряку — бо чого б таки здоровому чоловікові торгувати варенням!

І що сталося б з того всього? Я б тільки й ждав нагоди розкрутитись. Я б подумав, що він бере мене за нахабу, і не забарився б сказати йому, що він сам нахаба, — ну, й завелося б. Добираєте тепер? Така вже в мене вдача: так чи сяк, а варення я б не спродав.

— Це все цілком слушно, — жваво промовила місіс Мортімер. — Але ось же й ваша жіночка. Гляньте на неї — та вона справить враження на кожного підприємця! Хай-но вона тільки заговорить з ним.

Біллі настовбурчився, і в очах його спалахнув небезпечний вогник.

— Ну, чим я знову завинила? — засміялася господиня.

— Я ще не збираюся торгувати виглядом своєї жінки, — шорстко пробурмотів Біллі.

— І маєте рацію. Шкода тільки, що ви обоє відстали від життя років на п’ятдесят. Ви — стародавні американці. Як ви зросли отакі в самій тисняві сучасності — незрозуміле чудо! Ви — просто Ріп Ван Вінкль{35}. Хіба хто чував у наш звироднілий час, щоб молоде подружжя з великого міста взяло свої речі на плечі й вирушило у безвість шукати землі? Та у вас же дух давніх аргонавтів. Та ви, їй-богу, з тієї породи людей, що запрягали своїх волів і бралися на захід, до країв, де заходить сонце. Закладаюся, що такі були ваші батьки й матері чи діди й баби!

Очі Сексон заблищали, а Білові знов стали привітні. Вони обоє кивнули головами.

— Я теж із цієї давньої породи, — гордо провадила місіс

Мортімер. — Моя бабка брала участь у партії Донера і чудом уціліла. Мій дід, Джейсон Вітні, проплив навколо мису Горн і приєднався до повстанців Ведмежого Стягу в Сономі. Він був у Монтері, коли Джон Маршал відкрив золото біля Сатерового млина. В Сан-Франціско одну вулицю названо його йменням.

— Я знаю, це Вітні-стріт, — докинув Біллі.— Близько від Рашн-Гілу. Мати Сексон теж пройшла через прерії.

— А Біллиних діда й бабу забили індіяни, — додала Сексон. — Батько його був тоді зовсім малюком і прожив якийсь час в індіян, поки його визволили білі. Бій навіть не знав свого імені, і його взяв у прийми містер Робертс.

— Ну, то ми з вами трохи не родичі, мої любі дітки! — втішилася місіс Мортімер. — О, цей подих минулого, на жаль, зовсім забуто за наших летючих днів! Мені це все особливо миле, бо я колись складала бібліотечний каталог і прочитала всю літературу, що стосується тих часів. А ви, — вона показала на Біллі,— або, вірніше, ваш батько, історична особа. Я читала про нього. Про все те написано в Банкрофтовій «Історії»{36}. То було індіянське плем’я модоків. Валка білих складалася з вісімнадцятьох фургонів. І з усієї валки живий лишився тільки ваш батько, — він був ще немовлям і нічого не розумів, що сталося. Потім його всиновив начальник загону білих.

— Саме так, — підтвердив Біллі.— То були модоки. Валка, мабуть, простувала до Орегону. Всіх білих було перебито. То, може, ви знаєте й про мати Сексон? Вона в ті часи складала вірші.

— І що-небудь з них було надруковано?

— Так, — відповіла Сексон. — У старих газетах Сан-Хозе.

— Можливо, ви знаєте щось напам’ять?

— Знаю. Один вірш починався так:

Немов еолової арфи ніжні струни,

Співає муза у твоїх піснях;

Рівнин каліфорнійських пишні вруна

Луною рознесуть їх по світах.

— Щось ніби знайоме, — впала в задуму місіс Мортімер.

— А ось початок іншого:

Втекла від юрби я, від сміху й розмови,

До гаю, до статуй, де листя співало…

Ось так і далі. Я тут не розумію. Цього вірша присвячено моему батькові…

— Це любовний вірш! — перервала її місіс Мортімер. — Пригадую, пригадую. Стривайте… Та-та-та, та-та-та, та-та-та, та-та-та…

А бризки фонтана, немов аметисти,

Тремтять їй на грудях, на білих руках,

Течуть до басейну, як срібло струмисте…

Мені дуже врізались у пам’ять ці зерна аметистів, але ось прізвища вашої матері не пригадаю.

— Її звали Дезі…— почала Сексон.

— Ні, Деєл, — раптом пригадавши, поправила її місіс Мортімер.

— Але ж ніхто її так не називав!

— Проте вона так підписувалася. А як далі?

— Дезі Вілі Браун.

Місіс Мортімер підійшла до книжкових полиць і витягла велику книжку в твердій палітурці.

— Це збірник «Сторінки минувшини», — пояснила вона. — Тут зібрано, між іншим, усі найкращі вірші з тогочасних газет. — Вона перебігла поглядом зміст. — Атож, я мала рацію. Деєл. Вілі Браун. Ось аж десять поезій: «Вікінгові мандри», «По золото», «Вірність», «Кабальєро», «Могили Літл-Медоу»…

— Ми відбивалися там від індіян, — перебила її збуджено Сексон. — А моя мама, що була тоді маленьке дівча, вийшла з табору й принесла води для поранених. І індіяни не стріляли в неї. Всі казали, що це чисте чудо. — Сексон схопилася з Бідових колін, простягаючи руки до книжки. — Дайте, дайте мені глянути на них! Я їх зовсім не знаю! Вони нові для мене! Можна їх переписати? Я вивчу їх напам’ять. Тільки подумати — вірші моєї матері!

Окуляри місіс Мортімер затуманилися. З півгодини вона й Біл сиділи мовчки, поки Сексон упивалася рядками своєї матері. Нарешті Сексон закрила книжку, заклавши сторінку пальцем, і в одно проказувала мало не побожно:

— А я й не знала, зовсім не знала!

Протягом цих півгодини думка місіс Мортімер не дрімала. Пізніше вона виклала свій план: в інтенсивне молочарство вона вірила так само, як і в інтенсивний метод обробітку землі, отож мала на думці, тільки-но скінчиться термін оренди, організувати молочарську ферму на другій половині своїх двадцятьох акрів. Ця справа, як і все в неї,