Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

Олесь кивнув.

— І це була любовна трагедія? — уточнила вона.

— Можна й так сказати.

— Що з нею сталося?

— Вона загинула.

— Я так і подумала.

— Чому?

— Бо живемо в такий страшний час, коли людям страшно розлучатися. Навпаки, люди тягнуться одні до одних. Тому й подумалося, що розлука, яку пережили ви, не проста. Але трагедії мають і позитивний бік, вони скріплюють дух, роблять нас міцнішими, твердішими.

Вони вийшли на берег океану. Імла поволі розвіялася, вдалині виднілися кораблі, які чи то пливли до порту, чи навпаки віддалялися. На дерев’яній терасі, що була накрита кольоровим наметом від сонця, увихалися кельнери.

— Може, й нам посидіти? — запропонувала Андреа.

— Гарна ідея, — погодився Олесь. — От тільки сьогодні мені не вдалося заробити достатню суму на посиденьки в ресторації.

— Не біда. Я додам, — усміхнулась вона.

Вони сиділи лише удвох, попивали шампанське і говорили про все на світі. Несподівано Олесь сказав:

— А хочете — я прочитаю вам її вірші.

— Тієї, що загинула? Як її звали?

— Арета...

— А-ре-та... — повторила вона. — Давньогрецька богиня мужності. Це справжнє її ім’я?

— Так, справжнє.

Олесь вийняв з кишені записник і став читати, перекладаючи німецькою. Рими, звісно, пропадали, тому читав переважно неримовані вірші. Андреа зачудовано слухала, а коли він відклав записник, промовила:

— Це щось дуже мені близьке. Таке враження, що я вже щось схоже чула. Інколи до нас прориваються дивні голоси, промовлені невідомо ким. З вами теж таке бувало? Несподівано чуєш якесь слово. Одне-однісіньке слово, яке нічого тобі не каже, але змушує тебе здригнутися і потім думати про нього.

— Я знаю одне таке слово, яке сидить у мені і не відпускає.

— Що це за слово?

— Вріл.

— Вріл... — повторила вона в задумі. — Дивне слово. Не уявляю, що воно означає.

— Я вам при нагоді розповім.

Розділ 89

Церківщина, листопад 2019. Ключ знаходить замок

— Обережно, нагніть голови! — скомандував молодий чернець.

Його м’який баритон дзвенів бадьорістю.

Вони хвилин п’ять спускалися вузькими підземними коридорами. Тепер Бісмарк, незважаючи на гучний туман у голові, розумів, чому їм сказали залишити речі нагорі. Добре, що хоч не на сходинках під дощем, а всередині, за залізними дверима, які монах, коли вони вже увійшли всередину, замкнув на замок.

Поки монах діставав з кишені чорного підрясника тоненькі свічки, поки роздавав їх, Олег встиг витягнути зі своєї торбинки старовинного ключа і сховати його у внутрішню кишеню куртки. Куртка відразу поважчала, а ключ став тепер тиснути на серце, на груди.

Рухомий вогник свічки висвітлював вузький простір між Бісмарком і спиною ченця, що йшов попереду. Чорні стіни вирізаних у скелі прадавніх коридорів іноді поблискували в світлі свічки своїми вогкими боками.

Олег озирнувся на ходу, подивився на обличчя дівчини, яка йшла слідом. Підсвічене свічкою в її руці, воно скидалося на нерукотворний лик, на ікону. Ніжне жовте світло підкреслювало вилиці, щоки і губи і приховувало очі. Її очей Бісмарк майже не бачив.

Свічка «брата» Колі теж підкреслювала образ Ріни, створюючи легке сріблясте світіння за її головою. В Олеговій уяві виникла ікона, на якій вона сиділа в темно-синій сукні, розшитій золотом, і руки тримала так, наче на колінах у неї сидить дитинка. Але дитинки на цій уявній іконі не було.

— Сходинки! — попередив монах.

Бісмарк машинально опустив руку зі свічкою, щоб дивитися під ноги.

На Олегове обличчя впало зі стелі печери мокре, важке павутиння, наче мокра ганчірка.

— Чорт! — вирвалося у нього.

Чернець різко зупинився. Підніс свічку до обличчя Бісмарка.

— Диявол завжди намагається нас зупинити! — сказав він. — Що ми ближче до істини, то упертіше він старається.

Вільною рукою він зняв з Олегового обличчя важкі і липкі павутинні нитки. Провів по обличчю долонею, немов рушником, миттєво висушивши щоки і чоло.

«Скільки ще?» — думав Бісмарк, прислухаючись до кроків супутників.

— Я ніколи не спускався на нижній ярус, — несподівано промовив чернець, наче підслухав думку того, хто йшов позаду. — Напевно, з дванадцятого сторіччя там нікого не було! Ані татар, ані німців, ані комуністів! Старець Аліпій казав, що німці в сорок другому два місяці тут бродили, вивчали, складали плани. Дісталися до нижнього третього ярусу, а два глибших не знайшли! Вони перелякалися, коли два солдати в печерах загубилися і не вийшли!

— І що, їх не знайшли? — поцікавився Олег.

— Старець казав, що не знайшли. Пропали. Може, вони якраз і провалилися в нижній ярус, а вибратися не змогли.

Коридор раптом перетворився в дуже вузьку щілину нижчу за людський зріст. Чернець зупинився і озирнувся, подивився на обличчя хлопців і дівчини.

— Тут можуть пройти тільки ті, що не грішили тілом! — Сказав він. — Далі буде ще одне «сито», яке минути зможуть тільки ті, що не грішили в помислах.

Цією довгою щілиною можна було рухатися тільки боком. Монах у чорному підряснику і чорних черевиках на ногах рухався легко і плавно, навіть не торкаючись звужених нерівних стін. Сам Олег кривився, відчуваючи, як спина треться об каміння. Ріна за ним йшла беззвучно. Колі прохід боком давався важко. Він сопів від напруги.

Щілина знову перейшла в коридор метрів за двадцять, але цей коридор виявився ще й нижчим. І повітря тут вирізнялося вологою важкістю. Кожен подих скидався на ковток.

— Тепер має бути відгалуження праворуч і сходинки! — попередив монах.

І дійсно, через кілька кроків вони повернули і стали спускатися. Сходинки, крутіші за попередні, викликали у Бісмарка несподіваний наплив страху. Подумалося, що можуть обірватися, і тоді вони всі разом полетять додолу, в чорну, підземну безодню.

Нарешті сходинки закінчились і під ногами знову з’явилася тверда рівна поверхня.

— Тепер коридор має повертати ліворуч! — промовив чернець.

І коридор слухняно пішов ліворуч.

— Тут так тихо! — за Олеговою спиною пролунав здивований, радісний Рінин голос.

— Тут — справжній мир і спокій, під Божим захистом! — відповів на її репліку монах. — Ви відчуваєте?

— Так, у мене таке відчуття, що я вже тут була. Колись дуже давно. Коли мене ще не було.

Олег озирнувся. Обличчя Ріни світилося, очі горіли очікування здійснення мети.

Вони проминули несподівано широкий і високий простір, схожий на залу, і зупинилися перед чорною кам’яною стіною.

Чернець, взявши палаючу свічку в ліву руку, правою почав обмацувати долонею стіну перед собою. На підлогу щось повільно і в’язко впало, немов килим, що висів на стіні. Воно відривалось поступово, частинами. Можливо, таке саме павутиння, що впало на Олегову голову кілька хвилин тому, воно сторіччями збирало тут пил замість мух, а може, то був шар моху, що вкривав стіни до моменту, доки рука ченця не потривожила його... Олег опустив погляд униз, але нічого конкретного розглянути не міг.

Чернець завмер, затримав праву руку на стіні на рівні грудей. Потім простягнув Бісмаркові ліву долоню і вимогливо подивився йому в очі.

Олег передав ченцеві ключа. Той повернув його в замку не