Олексій Миколайович Толстой - Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна

згори вниз майнув ліфт. Грюкнули двері в будинку, почулося фальшиве насвистування фокстрота, на терасу вибіг Гарін. Обличчя у нього було стомлене, зім’яте, волосся — стирчало.

Не помічаючи Роллінга, він почав роздягатися. Спустився сходами до самісінької води, зняв підштаники кольору сьомги, шовкову сорочку. Дивлячись на море, де ще танув дим над місцем загиблої ескадри, Гарін шкріб себе під пахвами. У нього було, як у жінки, біле тіло, ситеньке, і в цій голизні було щось стидке й гидке.

Він спробував ногою воду, присів по-жіночому назустріч хвилі, поплив, але одразу ж виліз і тільки тоді побачив Роллінга.

— А! — протягло мовив він. — Ви що, теж купатися зібрались? Холодно, хай йому грець.

Він враз розсміявся деренчливим смішком, схопив одяг і, помахуючи ним, попрямував до будинку.

Відчиняючи величезні бронзові двері, Гарін обернувся:

— Дядю, ходімо снідати. Перепустимо пляшечку шампанського.

107

Далі у поведінці Роллінга найдивніше було те, що він покірно поплентався снідати. За столом, опріч них, сиділа тільки мадам Ламоль, бліда й мовчазна від пережитого хвилювання. Коли вона підносила до рота склянку, скло деренчало об її рівні сліпучі зуби.

Роллінг, наче боячись втратити рівновагу, напружено дивився в одну точку — на золотий пляшковий корок, виготовлений на зразок того самого клятого апарата, яким за декілька хвилин було знищено всі колишні поняття Роллінга про міць і могутність.

Гарін, з мокрим незачесаним волоссям, без комірця, у зіжмаканому і пропаленому піджаку, казав якісь дурниці, жуючи устриці, — одним духом випив кілька склянок вина:

— Отепер лише розумію, як зголоднів.

— Ви добре попрацювали, мій друже, — тихо мовила Зоя.

— Так. Признатись, одну хвилину було страшнувато, коли обрій затяг гарматний дим. Вони мене все-таки випередили… Чорти… Коли б узяли на один кабельтов далі — від цього будинку, чого там — від усього острова лишилися б пух та пір’я.

Він випив ще склянку вина і, хоч сказав, що голодний, ліктем одштовхнув ліврейного лакея, що подавав страву.

— Ну як, дядю? — він несподівано обернувся до Роллінга і вже без сміху вп’ялився в нього очима. — Пора б нам поговорити серйозно. Чи чекатимете вразливіших ефектів?

Роллінг тихо поклав на тарілку виделку і срібний гачок для омарів, опустив очі:

— Кажіть, я вас слухаю.

— Давно б так… Я вам уже двічі пропонував співробітництво. Сподіваюся — пригадуєте? Втім, я вас не звинувачую; ви не мислитель, ви з породи буйволів. Тепер пропоную ще раз. Дивуєтесь? Поясню. Я — організатор. Я перебудовую всю вашу незграбну, наповнену безглуздими забобонами капіталістичну систему. Зрозуміло? Якщо я не зроблю цього, комуністи вас з’їдять з маслецем та ще й сплюнуть не без задоволення. Комунізм — це те єдине в житті, що я ненавиджу. Чому? Він знищує мене, Петра Гаріна, цілий світ задумів у моєму мозку. Ви маєте право спитати, для чого ж мені потрібні ви, Роллінг, коли у мене під ногами невичерпне золото?

— Так, спитаю, — хрипко проказав Роллінг.

— Дядю, випийте склянку джину з кайєнським перцем, це оживить вашу уяву. Невже ви хоч на хвилинку могли подумати, що я хочу обернути золото на гній? Справді, я влаштую декілька гарячих днів людству. Я підведу людей до самісінького краю жахливої прірви, коли вони матимуть кілограм золота, що коштує п’ять центів.[62]

Роллінг враз підвів голову, каламутні очі молодо блиснули, рот розтулився кривою посмішкою.

— Ага! — каркнув він.

— Отож-бо — ага! Зрозуміли нарешті?.. І тоді, в оці дні величезної паніки, ми, тобто я, ви і ще триста таких самих буйволів, або світових негідників, або фінансових королів — вибирайте назву собі до вподоби, — вхопимо світ за горлянку… Ми скуповуємо всі підприємства, всі заводи, всі залізниці, увесь повітряний і морський флот. Усе, що нам треба і що згодиться, — буде наше. Тоді ми висаджуємо в повітря оцей острів разом з шахтою і оголошуємо, що світовий запас золота обмежений, золото в наших руках і золоту повернуто його колишнє значення — бути єдиною мірою вартості.

Роллінг слухав, одкинувшись на спинку стільця, рот його з золотими зубами розтулився, як у акули, обличчя почервоніло.

Так він сидів нерухомо, поблискуючи маленькими очима. Мадам Ламоль на хвилину навіть подумала: чи не поб’є старого удар.

— Ага! — знову каркнув він. — Ідея смілива… Ви можете сподіватися на успіх… Але ви не враховуєте небезпеки всіляких страйків, бунтів…

— Це враховую в першу чергу, — різко сказав Гарін. — Для початку ми збудуємо величезні концентраційні табори. Всіх невдоволених нашим режимом — за дріт. Потім проведемо закон про мозкову кастрацію. Отже, дорогий друже, ви обираєте мене вождем? Ха! (Він несподівано підморгнув, і це було майже страшно).

Роллінг опустив лоба, насупився. Його запитували, він зобов’язаний був подумати.

— Ви примушуєте мене до цього, містере Гарін?

— А ви як гадали, дядю? На колінах прошу, чи що? Примушую, коли ви самі ще не збагнули, що вже давно чекаєте мене як рятівника.

— Чудово, — крізь зуби процідив Роллінг і через стіл подав Гаріну бузкову шершаву руку.

— Чудово, — повторив Гарін. — Події розгортаються стрімко. Треба, щоб на континенті підготували думку трьохсот королів. Ви напишете їм листи про безумство уряду, що надсилає флот розстрілювати мій острів. Ви постараєтеся підготувати їх до «золотої паніки». (Він ляснув пальцями; підбіг ліврейний лакей). Налий-но ще шампанського. Отже, Роллінг, вип’ємо за великий історичний переворот… Ну що, брате, а якийсь Муссоліні — щеня…

Петро Гарін домовився з містером Роллінгом… Історію було пришпорено, історія помчала навскач, брязкаючи золотими підковами по черепах дурнів.