Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

Кася обережно торкнулася мого плеча, і я повернулася та на мить міцно обняла її, рада її силі.

— Мені треба повернутися нагору, — сказала я. — Бережи дітей.

— Я маю долучитися до тебе? — тихо запитала вона.

— Бережи дітей, — мовила я. — Якщо тобі доведеться… — я взяла її за руку й повела її назад до віддаленої стіни льоху. Там сиділи Сташек і Мариша, які не спали та сторожко стежили за вояками; Мариша терла очі. Я поклала руки на стіну та знайшла краї проходу. Поклала Касину руку на тріщину, показала їй, де вона, а тоді витягнула з неї замість ручки тоненький мотузок, сплетений із чарів. — Відчини двері та забери дітей всередину, а тоді зачини їх за собою, — пояснила я. Потім я виставила руку в повітря та сказала: — Гатол, — потягнула й повернула собі з повітря Алошин меч. Я простягнула його їй. — І це теж бережи.

Вона кивнула й поклала меч собі на плече. Я востаннє поцілувала її та бігцем повернулася нагору.

Усі баронові люди вже ввійшли всередину. Стіни все одно принесли нам чималу користь: Марекові гармати неможливо було наставити на двері. Кілька баронових людей видерлися на сидіння біля бійниць обабіч дверей і заходилися стріляти вниз, на вояків назовні. Об двері важко гупали, а один раз біля них яскраво спалахнули чари; долинали крики та шум.

— Вони розводять багаття біля дверей, — гукнув один з бійців від вікна, коли я знову піднялася до великої зали.

— Хай розводять, — відповів Саркан, не підводячи очей. Я зайшла до нього на поміст. Він уже перетворив величне, схоже на трон, крісло на просту двомісну лаву з пласким столиком на спільному підлокітнику між місцями. На ньому лежав, чекаючи, важкий том «Виклику», знайомий і все одно дивний. Я повільно опустилася на сидіння та розчепірила пальці над палітуркою — над звивистими золотими літерами; під ними лунало ледь чутне дзижчання, наче від далеких бджіл. Я настільки втомилася, що навіть мої пальці видавалися змореними.

Ми підняли палітурку й заходилися читати. Сарканів голос зачитував чітко й розмірено, впевнено просуваючись уперед, і туман, який застелив мій розум, повільно зник. Я мугикала, співала й бурмотіла, крутячись довкола нього. Вояки довкола нас затихли; вони завмерли по кутках і біля стін, слухаючи так, як слухають гарного співця та сумну пісню в корчмі пізно ввечері. Їхні обличчя мали трохи спантеличений вираз — вона намагалися стежити за історією, намагалися її запам’ятати, а заклинання водночас тягнуло їх уперед.

Заклинання тягнуло мене разом з ними, і я була рада загубитися всередині нього. Усі жахи дня не зникли, але «Виклик» перетворив їх на одну-єдину частину історії, до того ж не найважливішу частину. Сила наростала, біжучи яскраво і чисто. Я відчула, як заклинання здіймається другою вежею. Ми відчинимо двері, коли будемо готові, та проллємо нездоланне світло на подвір’я перед воротами. За вікнами небо світлішало: сходило сонце.

Рипнули двері. Щось пробиралося всередину під ними, над ними та крізь крихітну щілинку між половинами дверей. Найближчі до них бійці прокричали попередження. Крізь кожну вузеньку тріщинку продиралися тонкі в’юнкі тіні, вузькі й швидкі, наче змії, — звивисті пагінці лоз і коріння, що, пробираючись усередину, кришили дерево та камінь. Вони розповсюджувалися деревом, наче мороз, що видирається шибкою, хапаючись і тримаючись, а від них ішов знайомий надміру солодкий запах.

Це була Пуща. Тепер вона била відкрито, неначе знала, що ми робимо, що ми ось-ось викриємо обман. Вояки Жовтих Боліт у страху рубали пагони мечами й ножами: вони також досить добре знали Пущу, щоб її впізнати. Але нові лози все заповзали крізь тріщини й отвори, які відкрили для них перші. Зовні знову вдарив Мареків таран, і двері здригнулися згори донизу. Лози чіплялися за залізні скоби завіс і за засув, а тоді почали їх рвати. Іржа розповсюджувалася помаранчево-червоною калюжею швидко, наче пролита кров; те, на що мало піти століття, сталося за кілька секунд. Пагони пробивались усередину них, обплітали засуви й люто шарпали їх вперед і назад. Скоби гучно бряжчали.

Ми із Сарканом не могли зупинитися. Ми й далі читали; наші язики затиналися від поспіху, а сторінки ми гортали якомога швидше. Проте «Виклик» вимагав власного ритму. Історію неможливо було поквапити. Споруда сили, яку ми вже побудували, коливалася від нашої швидкості, наче оповідачка, яка ось-ось утратить нитку власної казки. «Виклик» заволодів нами.

Від нижньої частини правої половини дверей з гучним різким тріском відламався чималий кут. Крізь отвір просочилися нові лози, грубші, довгі після розповзання. Деякі з них хапали вояків за руки, виривали з їхніх рук мечі та відкидали їх убік. Інші знаходили важкий засув, обвивали його та повільно тягнули його вбік, рип­лячи дюйм за дюймом, аж доки він не звільнився від першої скоби повністю. Таран назовні знову вдарив у двері, і вони широко розчахнулися, збивши з ніг людей на своєму шляху.

По той бік був Марек, досі на коні; він стояв у стременах і дув у ріг. Його обличчя палало жадобою крові та люттю; він був настільки завзятий, що навіть не спробував дізнатися, чому двері відчинилися так раптово. Лози були вкорінені у землі довкола сходів; товсті темні гнізда з дерев’янистого коріння ховались у кутках і в розколинах побитих сходинок, ледве помітні у світлі зорі. Марек перескочив через них на коні, навіть не глянувши, кинувся вгору сходами та крізь проламані двері, а всі лицарі, що в нього залишилися, вбігли за ним. Їхні мечі здіймалися та падали кривавим дощем, а баронові вояки кололи їх списами. Коні іржали й падали, хвицаючись у передсмертних муках, а тим часом довкола них гинули люди.

З мого обличчя на сторінки книжки падали сльози. Проте я не могла перестати читати. Потім щось влучило у мене важким ударом, який начисто випер із мене дух. Заклинання зісковзнуло в мене з язика. Спершу в мене у вухах запала цілковита тиша, далі повсюди довкола мене й Саркана зазвучало лунке ревіння, що заглушило всі інші звуки, не торкаючись нас; ми наче перебували просто у вузькому оці грози посеред широкого поля та бачили зусібіч сірий лютий дощ, який нас не торкався, проте знали, що за мить…

Від нас почали розходитися тріщини, що проходили крізь книжку, крізь крісло, крізь поміст, крізь підлогу та стіни. Це не були тріщини у дереві та камені — це були тріщини у світобудові. Усередині них не було нічого, крім цілковитої темної порожнечі. Прекрасний золотий том «Виклику» згорнувся і потонув, наче камінь у глибокій воді. Саркан узяв мене за руку, висмикнув із крісла та повів мене вниз із помосту. Крісло теж осідало, далі — весь поміст, і це все завалювалось у порожнечу.

Саркан і далі продовжував заклинання