Майн Рід - Вершник без голови

Та вона все одно впхалася, бо вернувся старий Зеб Стамп і дозволив їй. Вона сказала, що панич її друг і вона доглядатиме його.

— Он як? Дивно, дуже дивно! — пробурмотіла креолка, видимо замислившись.

— Ваша правда, дивно. Та тут у нас були дива ще дивніші. Я це, звісно, не про вас, міс Пойндекстер. Так дива, що Фелім О'Нійл волів би ніколи більше їх не бачити. А вам я щиро радий, міс, і панич теж зрадіє, я певен, коли тільки…

— Феліме, любий, розкажіть мені про все, що тут сталося.

— Гаразд. Але тоді, міс, вам треба скинути капелюшка й лишитися тут надовше, бо мені й дня не вистачить, щоб розказати вам про все, що діялося тут від позавчора.

— А хто ж тут був за цей час?

— Хто був?..

— Ну, крім… крім тієї…

— Крім тієї жінки, що на вигляд як юнак, ви хочете сказати?

— Атож, крім неї. Тут був хтось іще?

— Та певно, що був, ще й скільки! Хто ви тільки хочете, і всякого кольору. Найперше був такий собі один, він їхав сюди, але не доїхав. Тільки я боюся про нього казати, бо це настрахає вас, міс.

— Кажіть, кажіть. Я не ляклива.

— Хай буде по-вашому, хоч я й сам не доберу в тому глузду. Він був верхи на коні, але без голови.

— Без голови?

— Нічогісінько навіть схожого на плечах. Почувши це, Луїза мимоволі подумала, чи все гаразд із власною Фелімовою головою.

— А до того ж, міс, він був точнісінько як панич Моріс, ну наче викапаний. Сидів верхи на його коні, і мексиканське покривало на плечах- було його, і геть усе як у панича, коли він десь їде. Господи, ото набрався я страху, як його вгледів!

— А де ж ви все те бачили, містере О'Нійле?

— Отам нагорі, на краю урвища. Я виглядав панича, він ще вранці мав повернутися з селища, отож хто б то міг бути, як не він, — так я й подумав. Потім він під'їжджає, коли бачу — а голови нема! Тут він став, трохи постояв — і чимдуж назад, а наш Тара як завиє, та й собі за ним. Отак вони гайнули через велику рівнину й зникли. з очей. Тоді я вернувся сюди, в хатину, замкнувся і ліг спати. І ото як я вже спав і мені снилося… Ой, міс, та ви ж, мабуть, втомилися стояти. Може, знімете свого гарненького капелюшка та сядете на оту скриню? На ній вам буде зручніше, ніж на табуретці. Зробіть ласку, сідайте, бо я маю ще багато чого розказати…

— Не турбуйтеся про мене, розказуйте, прошу вас.

Хто ще приїздив сюди, крім того дивного вершника?

А то була, певне, чиясь витівка, просто жарт.

— Жарт, ви гадаєте? Те саме сказав мені й старий Зеб.

— То він теж тут був?

— Атож, був… Тільки вже після тих, інших.

— Інших?

— Еге ж, міс. Зеб прийшов тільки вчора вранці. А ті інші завітали до хатини вночі перед тим, я вже давно спав, то ще й збудили мене серед ночі.

— Та хто ж вони були, ті інші?

— Як хто? Індіанці, хто ж би ще.

— Тут були індіанці?

— Аякже, ще й ціле плем'я!.. Отож я казав вам, міс, я собі міцно сплю, коли це чую — в хатині хтось балакає, просто в мене над головою, і щось наче шамотить, як ото коли карти тасують… Матір Божа! А це що таке?

— Де?

— Хіба ви не чули? Прислухайтесь!.. 0, знову! Це ж коні тупочуть! Просто коло хатини… — Фелім кинувся до дверей/- Святий Патріку! Нас кругом оточили вершники. Ціла тисяча, і ще їдуть… Зеб… Треба знов дати сигнал! Ой лихо, вже не встигну!..

Схопивши гілку кактуса, яку він заніс до хатини, щоб була напохваті, Фелім вибіг за двері.

— О Боже! — вигукнула креолка. — Це вони! З ними батько, а я тут. Що мені сказати? Пресвята Діво, вбережи мене від ганьби!

Не тямлячи, що робить, вона метнулася до дверей і замкнула їх. Але в ту ж мить зрозуміла, що це марна річ. Для людей, що скупчилися надворі, така перепона була заіграшку. Серед гомону за дверима Луїза впізнала грубі голоси * регуляторів».

Раптом їй упала в око широка щілина в задній стіні. Може, поступитися власною гідністю і втекти крізь той отвір?

Та було вже запізно. Тупотіння копит чулося й позаду хатини. Вершники оточили її з усіх боків. До того ж Луїзина лошиця стояла на лужку перед дверима, а ту плямисту красуню годі було сплутати з будь-яким іншим конем. Тож вони вже напевне її впізнали.

Але й ще одне міркування стримувало креолку від спроби втекти — міркування благородне й безкорисливе, її коханий був у небезпеці, від якої його навряд чи врятував би й несвідомий стан. То хто ж би, крім неї, Луїзи, захистив його?

«Нехай я втрачу своє добре ім'я, — подумала вона, — нехай втрачу батька, друзів, усіх… але не його! На все Божа воля. Може, мене чекає ганьба, та я однаково залишусь вірною йому!»

З такими думками молода креолка стала біля ліжка хворого, сповнена рішучості врятувати його будь-якою ціною — нехай і ціною власного життя.

Розділ LXII

ПЕРЕД ВИХОДОМ НА СЦЕНУ

Ніколи ще біля хатини Моріса Джеральда не тупотіло стільки кінських копит водночас — навіть тоді, коли кораль позад неї був повний спійманих мустангів.

Феліма, що вискочив за двері, зупиняють одразу зо два десятки голосів. Один із них звучить гучніше за всі інші, і з того, який він владний, можна здогадатися, що то говорить ватажок.

— Стій, негіднику! Від нас не втечеш. Ще крок — і покладемо тебе на місці. Стій, тобі кажуть!

Ірландцеві, що рушив був просто до кобили Зеба Стампа, припнутої по той бік галявини, доводиться скоритись. Він умить спиняється.

— Повірте, панове, я й не думав тікати, — злякано белькоче він, бачачи перед собою стільки грізно насуплених облич і стільки ж таки наведених на нього рушниць.— І гадки такої не мав. Я тільки хотів…

— …Дременути геть, як пощастить. Початок був непоганий. Гей, Діку Трейсі! Ану сповий його своєю довгою мотузкою. Допоможи йому, Шелтоне!.. Якийсь він дурнуватий на вигляд, хай йому чорт. Невже це той, котрого ми шукаємо?

— Та ні, не він. Це його слуга.

— Гей, хто там за хатиною! Пильнуйте добре. Ми ще не знайшли його. Тож глядіть, щоб і кота не пропустили… А тепер слухай ти, негіднику!