Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Князь Володимир зробив так, як йому зарані сказали, — ступив уперед, зупинився перед царівною, підняв з її голови покривало.

Перше, що він побачив, — великі перелякані очі Анни, що темніли на вибіленому, нафарбованому обличчі, тонкий ніс, що здригався від напруженого дихання, стиснуті уста.

Але все це — не тільки обличчя царівни, а й тисяча людей, що наповнили собор, урочистий спів хору, сяйво свічок — проходило перед ним, як уві сні, взявши за руку царівну Анну, він повів її вперед, до вівтаря, де вже стояв єпископ, а на столику, праворуч від нього, лежали вінці.

Єпископ підняв вінці й поклав на голови Володимира й Анни, з’єднав їх руки червоною шовковою хусткою, благословив — віднині Анна була царицею, жоною князя Володимира, голову ж його вінчатиме корона візантійських імператорів.

— Ісполайте деспоте![161] — гриміло в соборі, тисяча людей, величаючи його, василевса, ставали на коліна.

І дивні, ніколи не знані почуття огорнули душу князя Володимира. Він дивився на людей, бачив безліч захоплених блискучих очей, чув багатоголосий спів хору, що бажав многих літ василевсу Володимиру й василісі Анні, йому забивали дух пахощі ладану, смирни.

Віднині ніхто й ніколи не назве вже його сином рабині, він імператор, як Василь і Костянтин у Візантії, як Оттон у німців… Віднині ніхто й ніколи не називатиме такожде й Русь землею варварів-язичників, вона стоїть нарівні з Візантією, Німецькою імперією, могутніми державами світу…

Князь Володимир підніс руки д’горі, звернув погляд до неба.

— Воззри, Боже, на мя, смиренного раба свого, прийми, Боже, молитву мою…

Позаду залишились пир, шум багатьох голосів, співи, славослов’я — у спочивальні, куди вони зайшли, багато людських рук довго й старанно працювали, щоб приготувати все для радості, щастя, любові, — в срібному свічнику горіло сім свічок, проміння їх освітлювало червоні грецькі килими на стінах, мармурові постаті Амура й Псіхеї, що злилися в’єдно у вічному цілунку, білосніжне широке ложе, у високих вазах квіти.

За розчиненим вікном пливла ніч — чудова, велична: повний місяць заливав голубуватим сяйвом гори на мисі Парфенія, тихі води Руського моря, мури, церкви, колони, базиліки й побудовані стіна в стіну будинки Херсонеса, що зараз уночі були попелясто-срібні.

Сп’янілий від вина й усього, що йому довелось пережити цього дня, Володимир дивився на Анну, її великі темні очі, що дуже одверто й покірливо заглядали в його серце й душу, гарне обличчя, на якому палахкотіли рум’янці, відкриті уста, за якими видно було два ряди стиснутих зубів — намистечка з перлів. І вся вона — з чудовою, наче точеною, шиєю, округлими плечима, персами, надзвичайно тонка в стані, з крутими, пружними стегнами, — красою Анна була достойною дочкою матері своєї Феофано, але та догоряла, як вечорова зоря, в Константинополі, а ця сходила, ніби денниця, в Херсонесі, над морем Руським.

І, вражений цією красою, князь, а нині василевс, Володимир несміливо торкнувся руками її плечей, а потім обняв трепетне тіло Анни, поцілував її гарячі, благаючі уста…

— Божественна василіса! Окраса світу! — сказав він.

— О Володимире, гіперборейський витязь! — відповідала Анна.

Руських слів, яким навчили Анну в час подорожі з Константинополя до Кліматів, і тих грецьких слів, які Володимир завчив тут, у Херсонесі, було так мало… Але що слова, коли саме небо, місяць, земля, здається, благословляють любов, а зовсім недалеко набігають на берег і щось шепочуть теплі морські хвилі?!

4

Починало світати, коли князь Володимир став за городом на скелі, в підніжжя якої глухо били хвилі. Хто знає, чого він у цю вранішню годину опинився тут, позаду була ніч, коли ні він, ні Анна не спали, тільки перед світанком вона, поклавши руку на його плече, спокійно заснула, сам він також міг і мусив спати.

Проте сон не йшов йому в голову, обережно прийнявши з свого плеча теплу руку Анни, він устав, опустив на вікні завісу, тихо одягнувся, ще тихше, щоб не рипіли мостини й не рипнули двері, вийшов із спочивальні, спустився в сіни, де стояла сторожа, опинився на тихій, безлюдній ще вулиці, проминув північні ворота стіни, став на скелі над морем.

За кілька годин, що минули від півночі, все змінилось на небі й у морі — від сходу із-за гір рвучкий вітер гнав розірвані сірі хмари, море розходилось, скрізь по ньому котились хвилі.

Але буря ходила не тільки в морі, щось сталось у цю передсвітанкову годину в душі князя Володимира, йому здалося, що він дуже багато днів ішов все вперед і вперед, до мети, яка тільки вночі була чистою, ясною, привабливою, як місяць, небо, зорі, вся земля.

Так чого ж хвилюється Володимир — все сталось, як він і вимагав: з імператорами Візантії укладено почесний, твердий, несхитний ряд, кораблі вже привезли з Константинополя дань на живих і за мертвих воїв, учора він, одягнувши вінець, став імператором, взяв у жони василісу Анну, може сміливо, з перемогою повертатись на Русь.

На Русь… Саме про це й думав, стоячи на скелі над морем, князь Володимир… О рідна земля, яка вона була чудова, бажана, коли князь Володимир з перемогою повертався до неї.

У цій землі в нього був свій куточок, свій дім, своя родина, жона, діти… Але де нині його дім, що скаже він жоні Рогніді, що скажуть йому діти його? Шукаючи добра рідній землі, що содіяв він дому своєму?

Він ішов понад морем все далі й далі від города, зупинився під кипарисами, що низько хилились і тужно шуміли під вітром. Це був некрополь, закладений у давноминулі літа, — город мертвих, де стояли пишні гробниці, величні пам’ятники, колони, мармурові статуї, над деякими з них висічені були з сірого херсонеського каменю надгробки, подекуди тіні мертвих охороняли лише бугорки з піску з висхлою жорсткою травою.

Знаючи вже грецькі письмена, князь Володимир минав могилу за могилою, з трудом вчитувався в написи над ними, ніби слухав переклик тих, що давно пішли з світу.

Біля однієї могили він зупинився надовго, розбирав письмена й нарешті зрозумів їх.

На мармуровій плиті було висічено:

«О Юліє, радій!

Ти, народжена над теплим південним морем, стала княгинею холодної полунощної землі, була жоною тигра й льва, а від них народила леопарда, лежи ж спокійно тут, у землі Херсонеській, нехай леопард іде й іде по суходолу, ти ж мертва, як жива на землі, бажана небу стала!»

Прочитавши цей напис, князь Володимир здригнувся, холодок пробіг по його тілу. Хто похований під цим