Мішель Монтень - Проби

Лише небагато розмов захоплюють мене і не вимагають від мене напруження та зусиль. Правда, принада і краса захоплюють і цікавлять мене не менше, як не більше, ніж цікавість і глибина. А що всі інші балачки наганяють на мене сон і я слухаю їх лише через верх, зі мною нерідко трапляється, що, будучи при такому обміні словами, длявому і млявому, підтримуваному лише для годиться, я говорю або випалюю у відповідь таке безглуздя і такі кумедні дурниці, які не пристали б навіть дітям, або вперто одмовчуюся, виявляючи ще більшу незграбність і нелюб'язність. Часто я поринаю у замрію і заглиблююся в свої думки; окрім того, мені властиве непрохідне і геть хлоп'яцьке невігластво у багатьох буденних і загальновідомих речах. Через ці дві мої прикмети я досягнув того, що про мене розповідають принаймні п'ять чи шість цікавих історій, що виставляють мене найостаннішим дурнем на світі.

Отож, повертаючись до обраної мною теми, я мушу сказати, що ця непіддатливість і негнучкість мого душевного складу змушують мене бути ускіпливим щодо людей — мені доводиться буцімто просіювати їх через сито — і роблять мене малопридатним для заходів, що виконуються гуртом. Ми живемо серед народу і вступаємо з ним у різні стосунки; якщо його повади нестерпні для нас, якщо ми бридимося стикатися з душами ницими і банальними — а ниці і банальні душі часто бувають такими ж упорядкованими, як найвитонченіші (нікчемна мудрість, не здатна приломитися до світової глупоти), — то нам нема чого втручатися ні в наші власні, ні в чужі справи; адже і приватні і громадські справи вершаться такими самими людьми. Найпрекрасніші порухи нашої душі — це найменш напружені і найприродніші її порухи. Господи Боже! Яка неоцінима заслуга обачності для того, чиї бажання і можливості вона приводить у відповідність між собою! Нема науки кориснішої за цю! У міру сил — було улюбленим висловом і послівкою Сократа, і цей його вислів сповнений найглибшого сенсу. Треба спрямовувати наші бажання на речі доступніші, які просто у нас напохваті, і треба вміти зупинятися на цьому. Хіба не дурна примха з мого боку цуратися людей, з якими мене зв'язала доля, без яких мені годі обійтися, і тягнутися до одного, двох, що перебувають поза моїм колом, або, більше того, уперто прагнути якоїсь речі, зарані недосяжної для мене. Вдачею я м'який, чужий всякої різкості і чвані, і це легко позбавляє мене від заздрості і ворожості оточення — адже ніхто ніколи не заслуговував більшою мірою, ніж я, не скажу бути любимим, а хоча б не бути ненависним. Одначе властива мені холодність у поводженні не без підстав позбавляла мене доброзичливості декого, хто помилково і в гірший бік тлумачив цю мою рису, що, втім, їм простимо.

А тим часом я безперечно маю хист нав'язувати і підтримувати на рідкість високу і щиру дружбу. Оскільки я жадібно хапаюся за знайомства, що мені стали до мислі, жвавішаю, палко накидаюся на них, мені легко вдається зближуватися з привабливими для мене людьми і справляти на них враження, якщо я цього захочу. Щодо звичайних приятельських стосунків, то тут я дещо сухий і холодний, бо я гублю природність і гублюся, коли не лечу на всіх парусах; до того ж доля, обласкавши мене в молодості дружбою неповторною і досконалою і розбестивши її солодкістю, і справді відбила у мене смак до всіх інших її різновидів, міцно закарбувавши у свідомості, що щира дружба, як сказав один старожитній, — це тварина самотня, на зразок вепра, але аж ніяк не стадна. За вдачею мені важко віддавати себе наполовину і з усякими застереженнями. Мені чужа ота рабська і підозріла обачність, яку радять нам пильнувати в цих вимушених і недосконалих стосунках: особливо нав'язують її нам сьогодні, коли не можна висловлювати своїх переконань без фальшу чи небезпеки.

При всьому цьому я дуже добре розумію, що всякому, хто вважає, як оце я, за свою кінцеву мету насолоду життєвими благами (я розумію лише основні життєві блага), треба тікати, як від чуми, від усіх цих складностей і тонкощів свавільної душі. Я ладен усіляко підносити того, чия душа складається ніби з кількох поверхів, здатна напружуватися і розслаблятися, відчуває себе однаково добре, куди б доля її не закинула, того, хто вміє підтримувати розмову з сусідою про його будову, лови чи позов, жваво гомоніти з теслею і садівником; я заздрю тим, хто уміє підійти до останнього зі своїх підлеглих і належно балакати з ним.

І аж ніяк не схвалюю ради Платона, який наставляє нас звертатися до слуг незмінно владним тоном, не дозволяючи собі ні жарту, ні невимушеності у ставленні, як з чоловіками, так і з жінками.

Бо, окрім того, про що я говорив вище, нелюдяно і вкрай несправедливо надавати такої великої ваги неістотній, дарованій нам долею перевазі, і порядки, запроваджені в оселях, де різниця між панами і челяддю відчувається найменш різко, здаються мені найкращими.

Дехто намагається підстьобнути і збудити свій розум, я — стримувати і заспокоювати його. Він помиляється лише тоді, коли збуджений.

Правиш нам про Еака рід,

Про бої біля стін Трої священної,

А хіоське в якій ціні,

Хто нагріє воду, чий прихистить нас дім,

Де б морозу Пелігнії

Ми позбулись — про те, друже, мовчиш чомусь.

Горацій, Оди, III, 19, З

Пер. Андрія Содомори

Як відомо, доблесть спартанців потребувала приборкування і ніжного й солодкого звучання флейт, що вгамовували її під час битви, бо існувала небезпека, як би не перетворилась вона у нестяму і сказ — адже інші народи зазвичай використовують гучні і прикрі звуки та крики, які під'юджують і розпалюють до крайніх меж хоробрість вояків. Так і ми, як мені здається всупереч світовій думці, переважно потребуємо у нашій розумовій діяльності радше свинцю, ніж крил, радше холодності і незворушного супокою, ніж запалу і збудження. І найголовніше: вдавати з себе високовченого мужа, перебуваючи серед тих, хто не вражає вченістю, і повсякчас глаголити широкомовно — говорити на кінчику виделки — означає, по-моєму, вдавати з себе дурня. Треба пристосовуватися до щабля тих, з ким перебуваєш, й іноді прикидатися невігласом. Забудьте про виразність і тонкість: у повсякденній практиці досить толкового викладу думок. Якщо цього хочуть від вас, плазуйте по землі.

Ученим притаманно спотикатися об цей камінь. Вони люблять виставляти напоказ свою освіченість і всюди пхають свої книги. В останній час їхні писання так міцно вгніздилися в кімнатах та вухах наших