Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 46

МІРГАН

Деякі речі відбуваються раптово, а на усвідомлення їх йде багато часу. Вони налітають як буревій, вибивають грунт під ногами… а ти борсаєшся, не усвідомлюючи масштабів всього, що сталося, з єдиною думкою – добратися до стійкого клаптика суші, перевести подих і тоді вже…

В моєму випадку виявляється, що ці потрясіння величезні лише в моїй свідомості. А для оточуючих – так, легкі хвильки, брижі на воді… Істинна природа багато років коханої жінки, уявлення про свою сім’ю… що воно для інших? Так, епізод. Натомість справжня трагедія і потрясіння – війна з Мозгулом – питань в моїй свідомості не викликала зовсім. Мій обов’язок був чіткий і зрозумілий і цього було достатньо. Звичайно, зіштовхнувшись з реальністю, з важкими буднями війни – кров’ю, брудом, нечистотами… з підлістю, ницістю і слабодухістю… З жорстокістю, яку в першу чергу проявляв я сам – і коли чинив, що мусив і коли закривав очі на те, що чинили інші… Я змінився. В госпіталі мені вдалось заштовхати цю частину мене поглибше, забути за неї. Залишити на позір того благородного лорда, яким звик бути раніше. І в цьому мені допомагала пам’ять про своїх предків, свій рід. Зізнання матері розбило цю опору. Знати, що не якийсь там далекий предок, а власний батько, який уявлявся зразком – я ні від кого жодного разу не чув про нього кривого слова – коїв такі речі… і власне не є батьком мені… Напевне, простим людям в цьому плані легше – не пам’ятаючи свого роду далі діда, а то й навіть не знаючи батька, вони завжди покладаються цілком на себе.

З цього омуту мене витягнула Ава. Її обійми, її тепло… Несподіваним чином цього виявилось достатньо, щоб повернути мій світ на місце. Минуле є тільки минулим. Потрібним для того, щоб зробити певні висновки, але ні в якому разі не затуляти теперішнє. І це теперішнє міниться барвами в очах коханої жінки. Потрібно просто взяти його в свої долоні ...

Дотик ніжних губ несе тепло і спокій... ненадовго. Пульс починає частіше битися у скронях і губи відповідають все гарячіше. Відриваюсь від них, поки це ще можливо. Авині очі темніші за ніч і від цього втриматись ще важче. Беру її руку, притуляюсь губами до тонкого запястя… закриваю очі. Прохолодні пальці, ніжна долоня на моїй щоці… Нехай це буде моїм – молюся, заплющивши очі. Нехай ця жінка обере мене для життя, як обрала тої ночі батьком свого сина. Це - те майбутнє, якого я хочу, якого прагну для себе.

 

Ава, звичайно ж, не провела ніч в моїх обіймах. Ми обоє уникаємо зайвої близкості зараз. Я хочу сподіватися, що це тільки відсрочка моїх бажань. Щоб вона не робила раніше – вона зовсім не така незалежна і розкута, якою хоче здаватися. Але дуже горда. Спробувати домогтися більшого зараз – образа для неї, незважаючи на те, що у нас спільний син. Я хочу дати зрозуміти їй, що не вважаю її більш доступною із-за нашого минулого. Як не дивно, саме воно створює додаткову відстань між нами. Я хочу бачити її дружиною, але для освідчення зарано, отже, зарано й для всього іншого.

Сьогодняшній ранок похмурий, але світлий. В повітрі відчувається скора весна, пахне талим снігом і життям. А ще – напругою й очікуванням. Якщо Сінна права, і Кертіс керується природними циклами, то він має щось зробити. Цієї ночі має бути повня.

Щоб скрасити очікування, ми з Фраєм вирішили розім’ятися у саду. Гарний поєдинок розганяє кров у жилах, прочищає думки. Фрай встигає ще й дуркувати, як завжди. А я традиційно вичікую, щоб підловити його, коли він занадто захопиться. Завжди вважав цю його звичку небезпечною, і у міру своїх сил намагаюсь йому це продемонструвати. До нас підходить Девін, спостерігаючи. Відчуваю, що запропонує свої послуги – скинути напругу хочеться і йому, а ще він має на мене зуб. Але нас перериває крик вартового. Щось сталося, і ми разом кидаємося на стіни. Через деякий час з покоїв поспішно вибігають мати і Ава, і також прямують на стіни. Кроків за тридцять перед воротами стоїть чоловік, утримуючи перед собою жінку, одночасно прикриваючись нею. Він задирає голову і скалить зуби у нахабній посмішці.

- В мене послання від лорда Кертіса до господині Вінтхолу! -. Кричить хрипким голосом.

- Це я, - відповідає мати.

Вона тримається дуже рівно і нічим не видає розгубленості.

- Чудово, - радісно кривиться посланець, - Це перша частина, а за другою можете приїхати у Тисовий гай. І вам варто поспішити, - з цими словами він скидає з голови жінки каптур і задирає їй підборіддя.

Ава скрикує і подається вперед. Але той швидким рухом притискає ніж до горла жертви і проводить ним, одразу ж штовхаючи її перед собою. Після чого блискавично розвертається і біжить геть. На його свист підбігає кінь і негідник заскакує в сідло, пускаючи його галопом. Навздогін летить кілька стріл, випущених нашими лучниками, але марно… Жінка притискає руки до горла і падає на коліна, заливаючись кров’ю - в неї жодних шансів.

- Грейс! – надривно кричить Ава і кидається до сходів.

Внизу вже відкривають двері. Девін вибігає першим і кидається до жінки. Безглуздо, на жаль. Я залишаюсь нагорі, наказуючи лучникам пильнувати – в цього головоріза можуть бути спільники, які розраховують на нашу дурість. І заразом ловлю Аву за талію, зупиняючи. Її наражати на небезпеку в будь-якому разі не можна. Служниці вже нічим не зарадиш.

Засідки немає, негідник вочевидь був один. Вражаюче сміливий сучий син… Ава таки видирається з моїх обіймів і кидається до служниці, яку Девін якраз вносить до замку. Тепер я теж впізнаю скривавлене обличчя. Жінка здригається у конвульсіях і хрипить. Що взагалі дивно – вочевидь, убивця не впорався з першого разу, незважаючи на його майстерність. Нажаль, це лиш подовжить агонію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍