Erleen Nord - Узурпація: Євіанна, Erleen Nord

Все те, що колись залишилося в Першого Бога, тепер було поруч, намагалося захопити мене. Цей густий темний туман згущувався та тиснув на мене. Тіло не витримувало, кровоточило, а мої кістки, що до цього були надзвичайно міцними, часом ламалися під його тиском.

Я тут була сама, самотність підштовхувала мене до того, щоб здатися, але в мене не було більше нічого крім цього шляху. Я мала дістатися  до своєї цілі, і не зважаючи на темряву та її спроби, я нарешті побачила його.

Я підповзла до чорного чоловічого скелета, що лежав на дні цієї безодні. В нього не вистачало однієї стегнової кістки, з якої колись хтось викував мій есток. І як тільки я дотяглася кінчиками пальців до нього та доторкнулася, туманна темрява трішки відступила, залишивши мене з ним наодинці.

Я залізла на нього та обійняла, як колись обіймала Деяна в ліжку. Ці відчуття в моєму лоні стали нестримними, але я не кричала, натомість стиснувши зуби. Відчуваючи всю ту злобу, що залишилася в його останках, я також відчула і краплини його добра, які теж закликали мене. В мені теж була злоба, як і в нього, але також було і це добро. Ми з ним схожі, ми з ним єдині.

— Я твій уламок, що спершу просто хотів жити, — прошепотіла я йому закривши очі. — Я прийшла на твій поклик, і бажаю лише тебе. Дай мені цей дар, за яким я прибула.

Я відкрила пляшечку з кров'ю Морени та підняла її над нами, виливши її вміст на його череп. Моя природа диктувала мені те, що я мала робити, нехай і розум нічого не розумів. А темрява, що завжди була в мені, відчувала, що треба робити з його темрявою.

Його кістки розм'якли від впливу крові, перетворилися в чорну смолянисту рідину, таку схожу на мою кров. Моя сутність вказувала мені, що я мала пити це, поїдати його кістки. І я робила це. Жадібно поглинаючи Першого Бога, я відчувала голод, що змушував мене хапати навіть ще тверді кістки. Я гризла їх та ковтала.

В цей момент я втратила себе як людину, злизуючи все, що не могла схопити пальцями чи зубами. І в кінці, коли нічого не залишилося, а голод досі зводив мене з розуму, я ухопила есток та увігнала його собі в груди, поступово занурюючи його все глибше, аж поки він не розчинився в мені повністю.

Після цього настала тиша, а мій розум, людський розум, повернувся до мене. Смак крові та каміння на язиці, порізи від кісток в роті, все це давало відчути мені себе живою. А потім я відчула страх, що викликав бажання себе вбити, коли густий темний туман, що раніше витав навколо та ховався якомога далі, почав просочуватися в моє тіло.

Я міцно стиснула зуби та кулаки, очікуючи коли це все закінчиться.

Зібравши всю волю воєдино, лише так я змогла дожити до того моменту, коли навколо залишилася лише звичайна темрява, що не вихорилася наче жива і не була густою.

— Ну і хто я тепер? — промовила я, як тільки рани в роті та горлі загоїлися. Загоїлися вони швидко, навіть як на мене.

Відчуття порожнечі в душі зникло, і я не почала відчувати себе зовсім іншою. Мій розум все ще був таким, який можна назвати людським. Мої думки та бажання, теж були схожі на людські. Хотілося відпочити, лягти у чисту постіль та плакати в подушку. Хотілося до друзів.

Я підвелася на ноги, відчуваючи свої нові сили. Тіло здавалося мені таким легким та міцним, що навіть виникала впевненість в безсмерті. Але всі смертні, навіть боги та напівбоги… Навіть узурпатори. 

Взявши міцніше кристали та підійшовши до кам'янистої стіни, я почала лізти вгору. Весь час, поки підіймалася, я відчувала, що мала нові здібності, якісь сили, але не знала як їх використати. Мені доведеться вчитися, пізнавати їх та практикувати. Наче мала дитина, що мала навчитися ходити та розмовляти.

Я піднялася із провалля лише через декілька днів, за моїми відчуттями, знову потрапивши у великі печери. Шлях назад мав бути знизу догори, але мені не було складно. Моє тіло з легкістю йшло вгору, пам'ятаючи кожен поворот, що я колись пробродила тут в пітьмі.

Зрештою я вийшла і на той могильник, що лишила після себе. Тепер, зі світлом кристалів, я могла розгледіти сотні мертвих тіл, розкиданих по печері. Монстрів серед них було не багато, і в основному це були людські залишки. Припускаю, що вони просто йшли по ті гриби, щоб прогодувати себе та своїх рідних.

Та я відчувала провину не через цих усіх людей, а лише через одного з них. Один зі скелетів тримав в руках короткого меча, якого я ніколи не забуду. Цей меч був особливим, єдиним таким у світі, адже Деян, як він колись мені розповів, замовив його у вмілого коваля.

— О, Деяне, — промовила я крізь сльози беручи в руки його череп. — Ти йшов шукати мене, пройшов крізь ці темні й смертельні печери та катакомби… І на жаль, тоді ти знайшов мене.

Тоді, в приступі безумства, що тривало багато років, я вбивала всіх, кого зустрічала в цьому підземному лабіринті. І лише тепер я побачила, що вбила і своє єдине кохання.

Впавши на коліна я обійняла череп Деяна, притискаючи його до грудей. 

— Ну чому ти не зміг забути мене?! — закричала я. — Деяне, я не знаю яке божество забрало твою душу, але я знайду тебе. Я… 

В якусь мить я запанікувала розглядаючи всі інші людські залишки. Але скільки б я не бігала серед них, а так і не побачила чогось, що б дозволило розпізнати в них Юрію чи Ігоря.