Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

Ліна і Аня. Очищення організму та їх маніпуляції зробили так, що знову у нього досить активно почало рости волосся, так само, як в молодості. Не можна сказати, що за півтора тижні виросли коси, але й те, що відросло, вже лізло в очі і дратувало, особливо це було помітно для нього, людини, звиклої до короткого волосся. Одначе правдою було й те, що про відсутність залисин він зовсім не шкодував.

Перед ним розчинилися двері і настала його черга. В залі всі майстри були вже старшого віку, досвідчені і добре знали свою справу. Не встиг Нік остаточно зручно вмоститися у кріслі, як на його щоках вже лежав товстий шар мильної піни, а майстер наближався до шкіри з бритвою в руках. Звичними вправними рухами він швидко поголив учня, критично оглянув його поголена пику, як художник, кількома рухами виправив недоробки та закутав лице Ніка гарячим рушником. Ще мить і новий рушник, змочений у ароматному трав’яному розчині, завершив процедуру.

Поголений, свіжий Нік вийшов у коридор, знаком дав зрозуміти наступному учневі заходити і поглянув на протилежну чергу. Та ще збільшилася на кілька учнів.

Провівши рукою по волоссю, вирішив відкласти відвідини перукаря на наступний тиждень, а тим часом встигнути впоратися до обіду ще з одним запланованим завданням.

Нік вийшов зі школи у двір і з радістю підставив обличчя теплим осіннім променям сонця. Він ще раз зловив себе на думці, що навчання і справи у Школі зробили його кротом, який не вилазить з нори. Ще на Землі він просиджував довго на роботі, але хоч зустрічі з екстрасенсами та дорога додому давали йому можливість бачити світ. А тут все життя, судячи з усього, проходило всередині кам’яного монстра, а частково навіть під землею. «Напевно, є викладачі, які роками не виходили не те що в місто, а й взагалі у двір школи», — подумав він. Його ж починала гнітити ця замкнутість у стінах Школи. Не поспішаючи, розтягуючи задоволення, він пішов по центральній алеї внутрішнього двору. Прогулянка приносила йому величезне задоволення. З обох боків алеї була доглянута зелена огорожа, заввишки трохи більше людського зросту. Тому зазирнути за неї і подивитися, що робиться на майданчиках, було майже неможливо. На самій доріжці ніхто не ходив, зате зліва за кущами були чутні різноманітні звуки тварин. Нік почув іржання коней, гавкіт собак та гарчання когось хижого і злого. Нічого дивного в цих звуках не було, за огорожею розташовувалася кафедра магії Тварин. Нік підійшов до дерев’яних дверей, що вели на кафедру. На ній висіла табличка. Крім напису про те, що це територія кафедри магії Тварин, ще була цікава фраза, яка нагадала йому вираз, часто вживаний на Землі. І якщо на Землі всі говорили про тварин як про братів наших менших, то на цій табличці було написано: «Подумай. Можливо, це люди їм брати менші». Нік посміхнувся, але не наважився сьогодні зайти познайомитися зі старшими братами. У нього були інші цілі цієї прогулянки.

Пройшовши трохи більше, ніж двісті метрів, він помітив, що огорожа, яка відокремлює алею від території кафедр, змінилася. Точніше, це і надалі була та сама жива огорожа з чагарнику, але це вже був зовсім інший його вид. Він мав багато колючок та гострих гілок. Той, хто його садив, явно хотів застерегти цікавих від проходу на територію кафедри. Він пригадав розповідь учня Кавара. За цим парканом була кафедра магічних істот. Йому було цікаво дізнатися, що ж за парканом, але виття і скрегіт, що доносилися з території, швидко охолодили цікавість. Цього разу територія була не така велика, як територія кафедри звичайних тварин, вже метрів через сто огорожа знову змінилася. Тепер це була гарна жива зелена огорожа з безліччю квітів. Видно, що за нею доглядали з особливою любов’ю. Це була кафедра магії Рослин, яку він шукав. Замість дерев’яних дверцят перед ним виявилася красива кована хвіртка, вся повита якимось квітучим плющем. На табличці знову був кумедна напис. Під назвою кафедри написано: «Вони теж живі. А частина, можливо, навіть розумніші за деяких з вас». Той, хто це придумував, був великим жартівником.

Нік відкрив хвіртку та ступив на доріжку, що вела всередину. Здавалося, він зайшов у якийсь химерний ботанічний сад. По обидва боки доріжки були висаджені чудові різноманітні дерева. Іноді траплялися групи однакових, часто плодоносних дерев. «Напевно, це не тільки розсадник різних рослин, але ще й фруктовий сад», — подумав Нік, але зривати і куштувати плоди не наважувався. Дерева змінювалися чагарниками і квітковими клумбами, потім знову росли дерева, але вже зовсім інші. Учень йшов по цьому красивому саду насолоджуючись видами, запахами, красою. Він майже дійшов до невисокої двоповерхової будівлі, коли дерева розступилися і перед ним відкрилися великі клумби з прекрасними, не баченими раніше квітами. Серед кущів, схожих на троянди, він зауважив невеличку фігурку жінки, яка то з’являлася, то зникала серед квітів. Нік підійшов, щоб представитися та привітатися. Жінка помітила його і першою заговорила з ним.

— Як вчасно ви з’явилися, молодий чоловіче, — сказала жінка. — Ідіть швидше сюди. Як вас звати?

— Мене? Нік, — відповів учень.

— Чудово, Ніку. А мене Магістр Золд. Але тут мене можна називати просто Ківа. Не люблю ці дурні формальності. Як добре, що ви підійшли. Не відмовте та допоможіть вже не дуже молодій жінці прибрати і полити кілька клумб.

— Я з задоволенням, — відгукнувся на прохання Нік, зовсім забувши, навіщо прийшов сюди. Він узяв лійку, на яку вказала Ківа, і почав поливати квіти. — А чому ви одна тут? Де ж більш молоді та завзяті помічники?

— Та все цей шостий день тижня. Викладачі з задоволенням собі влаштовують зайвий вихідний, а учні приводять себе до ладу. Завтра всі поїдуть в місто на прогулянку. У мене тут в основному дівчата, а їм тільки дай причепуритися та по крамницях різним у місті пробігтися. Начебто майбутні магеси, а як міські панночки поводяться. Ну, їм це можна пробачити. Молоді ще. Та ви лийте побільше, Ніку. Вони люблять вологу. А квітам та рослинам не поясниш, що доглядати