Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Це коли ми ставимо новину, а її фігуранту не треба за це платити!

— Ні, звичайно! — знову зрадів він.— Промазав! Інформаційний привід — це коли фігурант намагається заплатити, щоб ми не ставили новину в стрічку!

Я замислився.

— І що ж воно таке, по-вашому, журналістика? — нарешті спитав я.

— Журналістика — це монашество,— поважно вимовив Блошкін.— Якщо є п’ять різних думок, але всі вони брехливі, справжній журналіст мусить викинути їх на смітник і написати одну лише правду. Він мусить писати правду, навіть якщо сам Господь її заперечує!

Блошкін пройшовся по кімнаті. Я з цікавістю за ним спостерігав.

— Журналіст — це наче той хлопчик із казки, який першим сказав, що король голий. Той хлопчик міг бути поганою дитиною із паскудним характером. Ми ж узагалі нічого про нього не знаємо. Може, він крав у бабусі цукерки і мучив кошенят, і виріс би серійним маніяком-убивцею, а король, навпаки, був нормальним мужиком, справедливим і гуманним правителем, більш за це — сама стабільність у королівстві трималася лише на ньому... А коли той дурний хлопчина викрив короля, від нього всі відвернулися, і почалося: революція, смута, громадянська війна, братовбивство, терор, репресії, жорстокі психопати дорвалися до влади і почали ґвалтувати народ... Може, так усе й відбувалося. Але у той момент у хлопчика, якщо він дійсно журналіст, а не ретранслятор, як інші у тому сраному натовпі, просто немає іншого виходу — тільки казати правду не дивлячись ні на що. Король голий — і все!

— Ну-ну...— Я відшукав пластиковий стаканчик, щоб і собі зробити кави.— Відчувається, що ви п’ятнадцять років пропрацювали в ТАРС, у вас такий, знаєте... залізобетонний погляд на речі. Тим паче з огляду на те, що за часів розквіту вашої кар’єри з правдою якраз відчувалися перебої, чи не так? Хоча навіть найцентральніша газета так і називалася — «Правда»...— Блошкін кивнув.— Але дозвольте вас спитати, звідки журналіст має знати, де саме правда, якщо п’ять інших думок це заперечують?

— От! — розплився Блошкін у щасливій посмішці.— Це й є журналістика, ти її зараз просто за крильце спіймав.

Клацнув електричний чайник, Блошкін відвернувся.

— Чорти б вас узяли з вашими розумуваннями! — вигукнув я.— Ви наче майстер кун-фу з мультика, а я черепашка-ніндзя: стирчу тут і слухаю всіляку маячню!

— Дивися, щоб з тебе знову не зробили лоха! — розреготався Блошкін.

Я взяв ключі, прихопив каву і пішов у свій закапелок працювати.

Після роботи я заїхав додому — нагодувати кота і ще раз переконатися, що Марини немає. Одразу після цього я стрибнув у стареньку маршрутку, що тряслася і гуркотіла, мов підбитий «юнкере», і поїхав у лікарню до Саші. Дзвонити наперед не став — хто-зна, може, він саме зараз спить. Головне — встигнути до закриття лікарні для відвідувачів, це зазвичай відбувається о восьмій. Як і належало справжньому відвідувачу, дорогою я купив на ятці три апельсини.

У лікарні на мене чекав сюрприз: вже на сходах я побачив Нестора, той поспіхом спускався мені назустріч.

— О, Даню! — вигукнув він, зрадівши.— Розвертай голоблі, його тут уже нема!

— А де ж він?

— Утік.

Ми вийшли з корпусу і закурили біля головного входу. Я дістав був телефон, щоб подзвонити, але Нестор мене зупинив:

— Не напружуйся. Я знаю, де він. Зараз поїдемо.

— І де ж він?

— У «Вегасі»,— посміхнувся Нестор.

З’явилася неприємна згадка: «пітбулі», пляшка шампанського, розбитий ніс, кров, лють, страх, біль... Я зморгнув усе це і впевнено вимовив:

— Він де завгодно, тільки не там.

— Там,— запевнив Нестор, дивлячись не на мене, а на симпатичну дівчину в білому халаті, котра перехопила його погляд і посміхнулася.

— Ех, шкода, треба їхати. Поїдеш з нами, красуне? — гукнув він дівчині з посмішкою: — Ми у «Вегас», буде весело!

Але дівча зі смішком утекло.

Невже він справді у «Вегасі», подумав я. Не може такого бути...

— Там уже норм,— відгукнувся Нестор, ніби читаючи мої думки.— Все порішали... їдьмо, машина за рогом.

За півгодини ми були у «Вегасі». Маю визнати — спочатку трохи моторошно було проходити повз тих самих «пітбулів», що не так уже давно намагалися відбити нам тельбухи. На вході один з них поставив мені на руку ультрафіолетове маркування, і коли я краєм ока подивився на нього, то побачив лише зосереджене обличчя молодого спортсмена. Воно не було зосереджене на якійсь думці, скоріш глибоко занурене в одноманітні клубні процедури: впустити, поставити маркер, скрутити, вдарити в обличчя... І раптом я осягнув, що ніхто з них мене вже не пам’ятає!