Іван Іванович Білик - Меч Арея

— Гагні не є в городі Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.

— Тоді хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо... Торісмунд.

Ім'я нового конунга візіготського Торісмунда нагадало Горватові про те, що належить озиратися й на той бік, і в темній світлиці запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свічку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:

— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сікурда?

Король насупив брови.

— Се колись, — вів далі Горват, — міг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлії Полунічній.

— І що? — не втямив король.

— А те, що в усій Київській землі є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина — сестра наша.

Гано довго мовчав, тоді махнув рукою:

— Рідна сестра?

— Авжеж.

По довгому часі, зиркнувши, чи в дверях нікого немає, король Гано пошепки сказав:

— Дурниці. Сікурд — одне, а ми смо инче. Ми смо їй рідні братове.

— Братове... — глузливо повторив Горват.

— А й кревна мста вже вмерла... Дев'ять літ одтоді, й ніхто не схоче проливати кров, коли минули сім літ. А вже дев'ять...

Се якось переконало Горвата, й він потроху заспокоївся. Навіть спитав:

— Давай попоїмо?

Двоє челядників принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи міцним пивом, говорили про геть сторонні речі, мов і не було ні сестри, ні Сікурда, ні сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сиділи й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобі й схопив пергамен, який лежав на ріжку столу.

Він довго роздивлявся його до світла й навіть нюхав. Тоді гукнув у сіни:

— Ще дві свічі!

Й коли служниця Мілада принесла те, що він вимагав, і в світлиці стало добре видно, Горват простяг шкіряного листа братові. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.

— Що то є?

— Де?

— У руках твоїх.

— Скора, — відповів Гано.

— Яка? Чия скора?

Король подивився на нього й присунув собі свічник.

— Мабути, вовча...

— Вовча й є! — гукнув середульший брат і блимнув на двері. Тоді пішов причинив їх і, повернувшись до брата, сказав:

— Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись... Вовча скора, а в ній усередині отой перстень. Нашої матерії Перстень у вовчій скорі, ябеда не руркою, як по всіх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом... Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тоді Гатило ковтне обох. Тепер мені ясно, що хтіла ректи сими письменами сестра наша.

Горват ходив по кімнаті й чіплявся то за лави, то за стіл і люто блимав кудись на всхід, наче Гатило міг побачити його.

— Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тільки про людське око — Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свій!

Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранці зустрілись у столовій світлиці, думка здавалася нікчемною й дурною, й навіть Горват погодився з сим.

Король Гано-Гунтер сказав:

— Поїдемо до Києвого?

Але в Горвата ще не зовсім випарувалися вчорашні підозри, й він завважив:

— Тільки мусимо взяти воїв добру дружину.

Се була цілком прийнятна думка. Король у супроводі великої учти важить більше, ніж сам-один. Навіть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом і лагідніше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торісмунда...

По трьох сідмицях, коли геть зійшла крига з Райни-ріки й сніг лишився тільки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березі, Гано-Гунтер повів дружину комонників у гості до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинників брати з собою він одмовився — то таки дурощі Горватові, але дві сотні взяв.

У Ворниці лишився намісником його старший син та жона Брунгільда, й Гано їхав зі спокійним серцем: королева триматиме ввесь двір у залізних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях і сутичках сміливим можем. За місяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дісталися серця землі Руської — городу Києвого.

Княгиня Гримільда вже сідмицю виряджала на високі гостроверхі вежі біля Полудневих та Полунічних воріт трьох робів, і роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочиці, де схрещувалися два давні шляхи — Соляний і Залозний, давно сподіваних гостей. А їх не було й не було.

Восьмого дня вона сама зібралася на вежу над Полунічними ворітьми. Стояла довго, не відчуваючи втоми, лише підсвідомий острах млоїв її змучене серце — бува побояться й не приїдуть. По обіді вирішила трохи спочити, та тільки злізла стрімкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:

— Княгине-е! Їдуть!

Гримільда з завмиранням у серці побралася знову вгору.

— Осе! — гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.

Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожі сутулий між. З-поза стрімкої Щекавиці аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася довга верва комонників, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-під копит валувала курява, та її відносив пружний полудневий вітер.

— Їдуть, — сказав і сторожець. — Оно поначищали бороню свою...

— А мені болять і досі рани Сікурдові, — тихо проказала Гримільда й схаменулася, чи не почув хто її мимовільного слова.

Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зійшла додолу й попід високим заборолом повернулася в княжий двір.

На дворі було завізно. Три дні тому приїхав Гатиловий брат Волод. З далекої Паннонії його привели сюди справи родинні: Волод жонив сина Остоя з донькою чернегів-ського князя Божівоя, що мав під рукою всю землю Сіврську від річки Сожу до Дінця. Волод зробив се на волю своєму старшому братові, але й сам був не від того, щоб зродитися з могутнім і впливовим князем сіврів. Поїзд весільний зупинився в городі Києвому й незабаром мав рушати далі на Полуніч, понад правим берегом Десни-ріки. Разом із Володом та Остоєм їхали вози, повні віна[42], та сотня молодшої й старшої дружини під проводом чорнобривого сотника Яреня.

Всі три дні не