Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

можуть і, здається, не хочуть нічого змінити, оскільки не ба­жають витрачати свій дорогоцінний час на абсолютно неперспективну боротьбу з «вітряком», яким є чиновницька ма­шина. Вони витрачають свій дорогоцін­ний час лише на пошуки істини. І вони її знаходять. І вони її знають. І вони її ховають від зовнішнього світу і від усіх «непольовиків». Польовики із знева­гою ставляться до «непольовиків». Що­правда, це взаємно. Польовики вважа­ють непольовиків міщанами, снобами і рабами, а ті їх — пришелепкуватими і малохольними. Тож щойно в повітрі за­тремтить слабкий натяк на весну, в по­льовиків починається сверблячка. Вони жадібно втягують це повітря, роздува­ючи ніздрі, і вже їх цей цивілізований світ не вабить, не цікавить. Їх, як моря­ків море, тягне поле.

Нарешті шеф зібрав своїх співробіт­ників на передпольову нараду.

— Сьогодні і ввесь тиждень працює­мо допізна, — сказав шеф. — Працюємо як прокляті. Доводимо до пуття анкети, «проганяємо» їх на комп’ютері, ліквідо­вуємо «хвости» — і вперід!

Здається, цієї фрази народ чекав цілу вічність. Вона викликала бурю супереч­ливих емоцій у серцях співробітників. Народ, картаючись, що лишає сім’ї на­призволяще, і водночас тривожно радіс­ний, активно збирався до від’їзду. Чоло­вік Марго, як завжди, оголосив протест у формі мовчанки. Діти, радіючи, що не буде більше суворого контролю з боку мамусі, готувалися до приїзду бабці під кодовим прізвиськом «божий одуван­чик».

Робота кипіла. Народ днював і ночу­вав в офісі. І ось роботу закінчено. Втом­лена команда, прогнавши контрольний раз програму в комп’ютері, лишилася задоволена. І похитуючись від утоми, співробітники повиходили зі своїх ка­бінетів і всі разом завалили у вантаж­ний ліфт. Шеф натиснув на кнопку «1» і ліфт рушив униз. Народ був настіль­ки загальмованим від переробленої роботи, що не відразу запримітив, що ліфт занадто довго їде. Спершу всі по­думали, що це їм тільки здалося. Тобто те, що ліфт надто довго спускається. Наморщивши лоби, всі зосередилися на спуску. Потім почали переглядатися, шукаючи в очах один одного помилко­вість свого припущення. Однак замість цього вони знаходили там іще глибший неспокій і страх. Першою закричала Свєтка. Її жах передався всім іншим. Ліфт набирав швидкість і летів у якусь прірву. Світло зникло. Жінки почали чі­плятися кігтями за чоловіків, однак від цього ліфт не стишив своєї швидкості. Заклало вуха і нудило, як у літаку. Марго подумала: «Зараз мене виверне». Однак у цей момент ліфт різко спинив­ся і відчинив двері. Публіка отямилася після вільного падіння і звикала до різ­кого світла, що линуло іззовні. Першою вирвалася з ліфта Свєтка і моменталь­но зникла в пучку світла. Марго загоро­дила вихід грудьми: «Стійте! Не йдімо туди. Тисність на кнопку!» Хтось хапли­во і нервово почав натискати на кноп­ки, проте ліфт не слухався. Зате світло проникало до середини, обкутувало всіх і витягало з ліфта. Ноги зробилися ва­тяними, а тіло нерухомим, неначе під наркозом. Якийсь масивний пилосос усмоктував їх в інший простір. Линув хоровий спів з посиленими альтами. Ставало легко і приємно. Хотілося без­кінечно перебувати в цьому стані. Од­нак за декий час до божественного хору почало долучатися вороняче каркання. Спершу його можна було розчути лише напруживши вухо. Потім посилене кар­кання заглушило хор, і нарешті той зо­всім змовк.

Марго опинилася серед степу. Карка­ло вороння. Душила спрага. Нещадно палило сонце. Марго підвела голову і побачила, як цвіте степ. Що таке? Щось заважає. Каркання? Спрага? Боже, як хочеться пити. Пити! Пити! Чому це каркання таке гнітюче? Що робити? Йти шукати воду? Марго спробувала підвестися, але відчула якусь важкість і гострий біль у нозі. Нахилилася до ноги. Що це? На ногах взуто сап’янці. Роздив­ляючись їх, вона почула, як на шиї за­торохкотіли коралі з дукатами.

«Я знову тут!» — подумала Марго. Їй захотілося підвестися, проте нагадав про себе біль у нозі. Марго почала роз­зуватися, і тільки тут вона зрозуміла, що їй справді заважало. Живіт.

Боже, я вагітна! Вона їх промовила вголос — ці суто жіночі слова. Жоден чоловік ніколи не промовить цих слів. Жоден чоловік ніколи не відчує того, що відчуває жінка, усвідомивши, що вона вагітна. Бог обділив чоловіків ці­лим спектром фізіологічних і духовних відчуттів. За що Бог позбавив їх пра­ва власним тілом і душею сприйняти енергетику і таїнство зародження і на­родження нового життя? Марго сповни­лася жалістю до колись ненависного чо­ловічого плем’я. Як це можна прожити життя, щомісячно не оновлюючи кров? Як жити зі старою кров’ю? Як можна прожити життя, не зрозумівши одного дня, що твоя кров — уже не лише твоя кров, а й кров нової істоти, яку ти но­сиш, годуєш, зрощуєш у собі?

Я вагітна! — закричала Марго на по­вен голос. Нею заволодів цілий згусток почуттів, які не можна розкласти на по­няття «щастя», «страх», «спокій», «три­вога». Новина «Я вагітна!» блискавкою облетіла кожну клітинку тіла і мозку. І Марго вмить стала зовсім іншою. Вона зачаровано розглядала свій живіт, ла­гідно погладжуючи його. Такий стан здатна зрозуміти лише жінка. Світ пе­ревертається. Все, що вчора здавалося важливим, сьогодні виявляється без­глуздям. Те, що вчора вважалося багат­ством, сьогодні перетворилося на сміття. Те, що вчора вабило, сьогодні видаєть­ся абсолютним несмаком. Те, що вчора боліло, сьогодні не тривожить. Те, що вчора було поза кадром, стає найсуттє­вішим.

Марго підвела голову. Малиново-буз­ковий колір степового цвіту оточив її зу­сібіч. Краса неймовірна. Лілова хвиля пливла за бузковою і зникала на біло­му горизонті. Як пахне! Новим життям. Надією. Марго опустилася на землю, заплющила очі і поринула в своє тіло. Нога не боліла. Не те, щоб зовсім не бо­ліла, а просто бавилася у біль. Пити не хотілося. Не те, щоб зовсім не хотілося: виявляється, можна обійтися без води. Сонце пекло, однак Марго відчула на собі скляний скафандр, який гамував проміння. Каркання видалося їй не ли­хими віщуваннями — просто воронячи­ми любовними забавами.

«Я ношу в собі ще один світ, — спало їй на думку. — Цілий космос».

Вона лежала на степовій траві і при­слухалася до світу в собі.

Почувся стукіт копит. Андибер, — ні на мить не завагалася Марго. Він гар­цював навколо неї на коні і сміявся. Він був не з оселедцем, а з довгим змиленим від довгої дороги волоссям, що трохи за­крученими пасмами спадали на засма­глі плечі. Кінь ставав на диби, гупав об землю важкими копитами і прониз­ливо іржав. Андибер виконував на коні якийсь дивний ритуальний танець, у якому Марго безпомильно читала: «Я кохаю тебе, моя королево!»

Потім Андибер витяг кочівницький бурдюк і освіжив Марго холодною водою.