Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

висновку, що в мене була позиція найслабкіша: на добрий розум міг би саме тепер в дорогу й не вириватися. А що моїми діями керувала не логіка, а таки абсурд, то саме така поїздка давала мені особливе, так само абсурдне, задоволення, як це буває завжди, коли людині доводиться долати труднощі, бо саме в доланні труднощів є своя зарядна поезія. Більше того, я помітив, що подібне відчуває й наш візниця, який цілком перебував в екстазному натхненні – горлав на коней, часом і на нас, забувши про станову між нами різницю, аж доки я не гаркнув на нього по-офіцерському, після чого став обачливіший, відтак почав натхненно лаяти небо, дощ, дорогу, болото, власну долю, чого йому заборонити не міг; отож я знав, що і він і я в глибині душі щасливі, потрапивши в цей розлив стихії, води, розмоченої землі, піску, мокрих дерев, каміння, тобто безумство хаосу не раз викликає в людині піднесення бійцівського запалу. Щось таке відчував, коли візниця не без задоволення виганяв нас із коляси, і ми брели брудною калюжею, чи місили болото, чи й допомагали коням вибратися. Але коли дорога знову ставала приступна, я забивавсь у куток і не менш задоволено марив, згадуючи епізоди із дитинства, і небезпідставно думав, що масив таких спогадів укладається в людині без розумного відбору, а в хаосі – таки, залежно від ступенів індивідуальних подразнень.

Наприклад, найяскравіше запам’ятався мені епізод, коли в Лісовичі приїхали із Петербурга два мої старші брати, цього разу Іван та Олександр, а всього нас було п’ятеро: Семен, як я вже казав, швидко загинув по виході із Кадетського корпусу; Олександр був молодший Івана й Петра, але старший Семена; загалом перші три годилися мені більше в батьки, а не в брати. Отож брати з’явилися у розквіті своєї молодості, і я дивився на їхню столичну одежу, на особливу манеру поводитися, слухав, як вони закидали по-французькому, та й їхня російська мова була для мене вдивовижку, бо я, дитя, її тоді ще нітрохи не знав і чомусь вона здавалася мені химерно-смішною (пізніше помітив цікаву закономірність: великоросам так само химерно-смішною видається малоросійська мова). І ось коли з’явилися ці два красені-юнаки, ніби хтось дав сигнали по навколишніх сусідствах, бо до нашого дому не так поїхало, як посипалося, сусіднє панство, всі тодішні молоді дами з родичів чи знайомих у супроводі дам старших і батечків тих юних дам знаходили причину зробити нашій матінці свої візити, татусь наш на той час уже помер. Отож яскраво запам’ятався один напрочуд сонячний ранок, в який мене збудили горланням захоплені народженням дня півні, і коли я, сяк-так одягтись, видибав у парадну кімнату, то завмер на її порозі: у східні вікна потоками вливалися сонячні стяги, а за столом, за сніданком, сиділи веселі, розсміяні гості, і я тоді навіть образився, що мене не покликали, власне, забули покликати снідати; навіть матінка моя, яка після смерті батечка так рідко сміялася, цього разу також була усміхнена, розсміяні були й мої сестри, адже з’явилося тут і кілька молодиків-паничів, і я, завмерши вражено на вступі, помітив, що в усіх панночок та паничів блищали якимсь дивним, ясним, але з поволокою, вогнем очі, і стояв гул та щебетання від дівочих голосів.

Брат Іван у цей час обходив поза спинами дам стола, схилявся до тієї чи іншої, щось казав – по тому й зринав сміх. І мені самому стало радісно, що всі такі веселі, облиті яскравим світлом ранку, особливо, молоді, всі такі незрівнянно гарні. Відчував, що тут ховається якесь таїнство, але цілком не розумів яке – це розуміння прийде до мене ще нескоро, однак тоді очі в дам блищали справді магічним світлом, і я не міг того не примітити; і всі вони були настільки зайняті якоюсь незрозумілою грою, що цілком не помічали мене, самотнього і завмерлого, на порозі до зали, адже їм і справді тієї хвилі було не до мене. І я забув свою образу, а стовбичив, розтуливши рота, і мені й самому стало напрочуд радісно від їхнього щастя, бо це я, здається, вперше пізнав, що люди можуть бути щасливі; нещасливих людей же я бачив, хоч би матінку свою, коли помер татусь.

Незважаючи на ранній вік, було мені вісім чи дев’ять років, уже знав, що життя складається не тільки із системи речей, людей, тварин, рослин, води, повітря, землі та вогню, а й із системи таїн, які все це між собою з’єднують і в’яжуть, отож переді мною відбувалось одне із таїнств – це й заворожувало мене. Але був у тій ідилічній чи загадковій ранковій учті й дисонанс: брат Олександр сидів за столом цілком байдужий, спокійний та відсторонений, десь так, як між трави й квітів загублений ніж; він не сміявся, не розмовляв із дамами: хоч одна сиділа з лівої, а друга з правої руки й косили до нього очима. Мені навіть здалося, що він був, як зуб у яснах, котрий ось-ось має випасти.

Матінка мене нарешті помітила, загукала, запрошуючи до столу тим-таки дивним веселим та лагідним голосом; я підкорився, сів на вільне місце, і чар, якого пізнав так несподівано, пропав: сніданок став звичайним сніданком, а ранок звичайним ранком, що їх ми пережили безліч. По тому гості роз’їхалися, а ми сиділи на садовому ганку й дивилися, як розкішно цвіте наш сад, а він у той рік цвів по-особливому. Мова зайшла про одруження та заміжжя, що, мовляв, той має інтерес до тієї, а та заручилась із тим. Матінка сиділа, облита сонцем, замислена, впустивши очі, а на вустах її блукала трохи сумна всмішка. Відтак спитала:

– Чому не приведете мені дружин? Чи хочете віднайти їх тут?

Тоді Олександр Михайлович раптом устав, підійшов до ручки матінки, поцілував і, випроставшись та відкинувши помахом голови звисле пасмо, різко сказав:

– Дозвольте привести свою!

– Як? – зчудувалася матінка. – Вже одружився чи маєш наречену?

Олександр Михайлович зітхнув і мовив:

– Маю гріха, одружився без вашого благословення.

– Що ж тебе до цього приневолило? – згукнула матінка.

– Кохання, матінко, – строго сказав Олександр Михайлович. – Коли її побачите, все зрозумієте.

Матінка дивилася на нього з німим здивуванням, а тоді на її обличчя лягла та ж таки лагідна й трохи сумна всмішка:

– Тоді їдь скоріше й вези її сюди! Коли щасливий, зроби щасливою й мене!

Брат Олександр поїхав цього-таки дня, а через якийсь час привіз із Мінська свою дружину Антоніну Степанівну разом із її батьками Степаном Осиповичем та