Артур Конан Дойль - Його останній уклін, Артур Конан Дойль

- Але він безперестану розповідав про це, про вашу доброту, сер, про те, як ви зуміли пролити світло на цю таємницю. Я пригадала його слова саме тепер, коли опинилася в полоні таємниць і сумнівів. Я вірю, що ви допоможете мені, якщо лише схочете.

Холмс був за вдачею піддатливий на лестощі і, правду кажучи, лагідний. Ці дві риси спонукали його, зітхнувши, покинути пензлик для клею й відсунутися вбік разом зі стільцем.

- Гаразд, гаразд, місіс Воррен, послухаємо вас. Вам не заважатиме, якщо я закурю? Дякую, Ватсоне,- сірники! Як я зрозумів, вас турбує те, що ваш новий наймач ніколи не залишає своєї кімнати, й ви ніколи не бачите його. Даруйте, місіс Воррен, але якби я був вашим наймачем, то ви частенько не бачили б мене кілька тижнів поспіль.

- Звичайно, сер, але тут щось інше. Це лякає мене, містере Холмсе. Я не можу заснути зі страху. Слухати, як він там ходить туди-сюди з ранку до ночі, й ніколи не бачити його - такого я не витримаю. Мій чоловік теж нервується, як і я, але він цілий день на роботі, а мені нема куди подітись. Чому цей наймач переховується? Що він скоїв? Крім дівчини-служниці, я сама з ним в усім домі, й мої нерви більше не витримують.

Холмс нахилився й поклав свої тонкі, довгі пальці на жінчине плече. Він, коли хотів, виявляв мало не гіпнотичну здатність заспокоювати. Переляканий погляд зник з очей жінки, а риси стривоженого обличчя набули звичайного виразу. Вона сіла в крісло, яке він запропонував їй.

- Якщо я беруся до справи, то мушу знати кожну дрібничку,- мовив він.- Поміркуйте як слід. Найменша дрібничка може стати найсуттєвішою. То ви кажете, що цей чоловік прийшов до вас десять днів тому і заплатив за помешкання й харчі за два тижні наперед?

- Він запитав про мої умови, сер. Я призначила п’ятдесят шилінгів за тиждень. На горішньому поверсі в мене є невелике помешкання з вітальнею та спальнею.

- А далі?

- Він сказав: «Я платитиму вам більше - по п’ять фунтів на тиждень, якщо ви погодитесь на мої умови». Я бідна жінка, сер, платню містер Воррен одержує малу, й такі гроші - добра підмога для мене. Він одразу дав мені десять фунтів. «Діставатимете такі самі гроші кожні два тижні тривалий час, якщо погодитесь на мої умови,- сказав він,- коли ж ні, то мені у вас більш нема чого робити».

- І які ж були ці умови?

- В тім-то й річ, сер. Він хотів мати ключ від будинку. Тут усе гаразд. Наймачі часто мають свої ключі. До того ж він схотів, щоб його залишили в спокої й ніколи, ні за яких обставин, не турбували.

- Тут теж немає нічого дивного, чи не так?

- Воно-то так, сер, проте треба ж і міру знати. А що вже тут за міра! Він мешкає в нас десять днів, і ні містер Воррен, ні я, ні служниця жодного разу його не бачили. Ми чуємо, як він там ходить туди-сюди, туди-сюди - вночі, вранці, вдень. Але з дому він виходив лише ввечері першого дня.

- Он як? То першого дня він усе-таки виходив?

- Так, сер, і повернувся дуже пізно - ми тоді вже всі полягали спати. Він попередив мене, що прийде пізно, й просив не замикати дверей на защіпку. Я чула, як він ішов нагору сходами,- то було вже за північ.

- А його харчі?

- Він дав особливий наказ: щоб кожного ранку, як подзвонить, ми ставили харчі на стільці за його дверима. Коли він подзвонить іще раз, це означає, що він уже попоїв, і ми забираємо посуд із того самого стільця. А коли йому треба чогось іншого, то він пише про це на папірці друкованими літерами й залишає його нам.

- Друкованими літерами?

- Так, сер: друкованими літерами, олівцем. Лише одне слово й більше нічого. Ось, я принесла показати вам: «МИЛО». А ось іще: «СІРНИК». А це він залишив найпершого ранку - «ДЕЙЛІ ҐАЗЕТТ». Я залишаю йому цю газету щоранку разом зі сніданком.

- От воно що, Ватсоне! - мовив Холмс, із великою цікавістю оглядаючи папірці, які подала йому господиня.- Це справді щось незвичайне. Самотність я ще можу зрозуміти, але навіщо друковані літери? Писати так - річ стомлива. Чому він не пише по-простому? Ватсоне, як би ви пояснили це?

- Він хоче приховати свій почерк.

- Але навіщо? Що йому до того, що господиня одержить папірець зі словом, написаним його рукою? Проте може бути й так, як ви гадаєте. До того ж, чому такі короткі записки?

- Не можу сказати.

- Це надає нам чудову змогу поміркувати. Слова написано погано підструганим, фіолетовим олівцем звичайнісінького зразка. Зверніть увагу - в папірці було надірвано куточок після того, як на ньому писали: у слові «МИЛО» не вистачає частини літери М. Цікаво, Ватсоне, авжеж?

- Може, він чогось боїться?

- Безперечно. На папері, напевно, залишився слід, відбиток пальця чи ще чогось, за яким цю особу могли б розпізнати. То ви, місіс Воррен, кажете, що цей чоловік - середнього зросту, чорнявий і бородатий. А скільки йому років?

- Молодий, сер, не більше ніж тридцять років.

- Так, а що іще привернуло вашу увагу?

- Він добре розмовляв по-англійському, сер, але все-таки, коли я слухала його вимову, мені здалося, що це іноземець.

- І він був добре одягнений?

- Так, дуже охайно, сер, як і личить справжньому джентльменові. Чорне вбрання - й більше нічого, що впадало б у вічі.

- Він не назвав себе?

- Ні, сер.

- А чи одержував він листи або, може, хтось його відвідував?

- Ні, ніхто.

- Але все-таки ви або служниця заходите вранці до його кімнати?

- Ні, сер, він сам у себе порядкує.

- Невже? Це справді дивно. А його речі?

- Він мав лише одну велику коричневу валізу й більше нічого.

- Так. Правду кажучи, тут небагато фактів, які стали б нам у пригоді. То ви кажете, що з кімнати нічого