Йос Ванделоо - Небезпека

бути обережними. Їх запихають у свинцевий ящик, а в разі потреби ще й у бетонний блок, щоб небезпека вже звідти не вийшла. В цьому випадку ми поводимося досить розсудливо.

Професор Венс заходить до палати. Він усміхається, чимдуж намагаючись показати, що не сталося нічого особливого.

— Я приніс вам вітаміни, — каже він.

— Що нам сьогодні належить? — насмішкувато питає Дюпон.

— Бе дванадцять, — каже професор.

— І це на сьогодні все?

— Ні, скоро принесуть витяжку з печінки та селезінки. І ще ін’єкцію на десерт.

— Нас розпещують, — сухо кидає Бентінг.

— Якби ви тільки знали, скільки ми про вас думаємо! — каже професор.

Іронія Бентінга до нього не доходить. Він у гарному настрої, сміється. Дивно, що тут хтось сміється. Це ненормально. На цих стінах слід написати великими літерами: «Тут не сміються». Або: «Сміятися суворо заборонено. За порушення — примусові роботи».

Лівою рукою Альфред Бентінг проводить по своєму коротко стриженому шорсткому волоссі. Їх з Дюпоном обстригли майже наголо, як злочинців. Дюпон на вигляд не помолодшав. І не став здаватися менш похмурим. Коли він замислюється про все, у нього проявляється агресивність. Нещасливий випадок біля реактора і їхнє лихо, ін’єкції, втома, фізична кволість, випадання волосся (тепер воно ніби трохи зменшилося), аналізи крові, мазі, проноси, лікарняне ув’язнення, розпач. І Дюпон переповнюється люттю. Стає бунтівливим і запальним.

— Приречені на смерть мають право на особливу їжу, — каже він.

— Які приречені на смерть? — спокійно питає професор Венс.

— Тобто, всі, кого присуджено до страти.

— Це правда. У в’язницях таке правило.

— А тут?

— Тут не в’язниця, ми академічна лікарня. І в нас нема присуджених до страти.

— Я думав, що є.

— Ви так думали? Тоді вам відомо більше, ніж мені.

— То ми не смертники?

З боку Дюпона це досить зухвалий випад. Зухвальці часто виграють уже в першому раунді. На мить стає тихо. Професор Венс, треба визнати, трохи розгублюється. Потім спокійно відповідає:

— Скоро вам покращає. Ось побачите. Треба ніколи не втрачати віри.

Гідність, з якою вимовлено ці слова, справляє враження на Дюпона. Бентінг при цьому поводиться як спостерігач. Вся ця словесна перепалка його дуже цікавить, але з досвіду він знає: хто виграв, а хто програв, з’ясується тільки в кінці. Доти актори повинні грати свої ролі, а глядачі дивитися на них. І в крайньому разі плекати надії, хоч це й марна праця. Надія дає мало користі, бо не спонукає до дії.

— Розкажіть професорові про оту річ із Шекспіра, — мовить Дюпон до Бентінга.

Бентінг перевертається на спину й декламує:

— Diseases, desperate grown, by desperate appliance are relieved, or not at all[5].

Він вимовляє ці рядки без пафосу, навпаки, вони звучать у нього якось безнадійно.

— Ви знавець Шекспіра чи любитель? — запитує професор.

— Ні те, ні те, — каже Бентінг. — Просто час від часу мені западає в голову якийсь вислів. Пам’ятаю дещо з Гете. І з Мультатулі. Навіть з Овідія. Він сказав: «Якщо ви існуєте, жодна перешкода не зможе вам завадити». Але це стосується не нас.

Він стомився й замовк. Дюпон не знайшов, що сказати, і професор Венс заходився коло своїх справ.

Наступного дня Дюпон мав значно бадьоріший вигляд. Він почув себе набагато краще. Бентінгові ж, навпаки, зовсім несподівано погіршало, Дюпон розбалакує. Бентінг лежить і слухає, але відповідає не часто.

— Якщо ви дуже стомилися, Фреде, то скажіть, я замовкну, — каже Дюпон.

Бентінг хитає головою.

— Я слухаю, — озивається він стиха.

— У вас щось болить?

— Не дуже.

— Де саме?

— Скрізь. Я зовсім ослаб.

— Це минеться. Полежте трохи. Може, викликати професора чи сестру?

— Не треба.

— Може, хай зроблять укол абощо?

Дюпон лягає й думає. Що він може зробити для свого товариша? Він за вдачею доброзичливий. Охоче допоміг би, товариське почуття в нього міцне. Кожному, хто хоч трохи йому до серця, він завжди зробив би що-небудь приємне. І йому прикро, що тепер він безсилий допомогти.

Бентінг впадає в дрімоту, але раз по раз раптово пробуджується. Він тремтить, хоча й не так, як раніше тремтів Мартін. «Невже його теж заберуть?» — думає Дюпон. Страх повзе по ньому, як жук. «Чи не залишусь я тут сам один? Такого я б не витримав», — думає він.

— Говоріть що-небудь, — просить Бентінг.

— Гаразд, — відповідає Дюпон.

Але раптом відчуває, що не знає, про що говорити. Перед очима в нього починають коливатися фіолетові маятники. Сумнів стискає його гумовими пальцями. Він почуває себе страшенно самотнім і безпорадним. Якщо Мартін казав правду, то жити їм лишилося щонайбільше шість днів. Він і про себе казав, що от-от помре. Через день по тому його забрали, отже, він таки добре все знав.

Дюпон мовчки розмовляє сам із собою: «Якби я міг звідси вибратися! Я певен, що мені одразу стало б краще. Сьогодні погіршало Фредові, завтра настане моя черга. Так ми всі діждемося свого. Ми не знаємо, що діється ні в лікарні, ні поза нею. Сидимо тут у божевільній самотині. Всі нас уникають. Ніхто, мабуть, не знає, чи ми взагалі ще існуємо. У нас нема більше жодних прав. З таким же успіхом вони могли б нас узагалі поховати». Дюпон знов закипає роздратуванням, він від природи — бунтар.

У палаті дуже тихо. Сюди рідко хто заходить. Кілька годин на добу займається своїми аналізами та лікуванням професор Венс. Іноді з’являється медсестра, що виконує свої буденні обов’язки. Протягом решти часу довжелезний день тягнеться у мовчанці, в нерухомості, в лежанні та чеканні.

Одна