Агата Тушинська - Наречена Шульца

до мистецтва. Тож він меншав і вивищувався майже одночасно. Невдовзі вона зрозуміла: те, що він пише і малює, — важливе, може, навіть велике. Я колись буду у шкільній програмі, — казав він у приливі щирої, твердої, мов скеля, і дещо навіть зухвалої надії. І водночас затуляв долонею обличчя, ніби боячись, що світ підведе його. Бо навіщо він мав би підтримувати його — малого учителя малювання з провінційного містечка?

Я була з ним, але його середовища у Дрогобичі майже не знала. Складно сказати — через нього чи через мене. Ми зустрічалися самі, хотіли бути тільки для самих себе. Тож ми не бували, особливо на початку, безмаль ніде. У мене було своє коло друзів, у нього — своє. „Ми” — це вже цілком інша справа…

До окремих знайомств Бруно мене допускав. Я побіжно познайомилася з його однокласником, Станіславом Вайнґартеном[26]. Порівняно з Бруно, Сташек здався мені старшим паном. Він був офіцером під час першої війни, дбайливо вдягнений, постійно наспівував під ніс мелодії з опер та оперет. Мав якісь справи в Лодзі. Вважав себе експертом у галузі мистецтва. Ну й колекціонував малюнки Шульца. Здається, замовляв також екслібриси — з Еросом або демоном у головних ролях. Часто на тлі черепів. Я чомусь не уявляла собі, що вони могли йому подобатися, тож купував їх, мабуть, аби просто допомогти авторові. Вони дуже різнилися, але давно зналися і на свій лад любилися. Бруно взагалі був вельми прив’язаний до людей, з якими зблизився у молодості, особливо до тих з Дрогобича. Мене це радше дратувало, відгонило душком провінційності.

Лише згодом я довідалася, що це їхнє знайомство не завжди було таким безневинним… Разом вони брали участь у підозрілих нічних вилазках на вулицю Стрийську в пошуках еротичних пригод. Два обличчя Сташка відчув Віткаци[27], коли намалював один його портрет вогненно-червоним, а другий — ядучо-зеленим. Примхливість нудьги.

Вайнґартен умів робити щедрі жести. Пам’ятаю, як подарував нам обом розкішні халати. Таку мав дивну забаганку. Але завдяки ній майбутній приятель Бруно та й мій, мабуть, також міг словотворчо пошаленіти в Закопаному. Халат, як уважав Віткаци, не звучить польською… Ну й вигадував свої власні, рідні, відповідники: затуляльник, лінивник, розлізлик, байдикувальник, завивальник…

Ближчі стосунки Бруно мав із Пільпелями[28]. Знаю про це найбільше від нього самого. Не виключено, що це була якась моя рідня, бо я зі здивуванням знайшла колись це прізвище в родинних документах. Але батьки не хотіли говорити на цю тему, а я й не наполягала. Батько Мундка мав книгарню побіч ринку, там у продажу були записники, олівці й пера. Туди достарчали книжки для Бруно (безмаль оптом), а також спеціальний папір для малювання. Вони мали будинок по вулиці Тараса Шевченка, із садом позаду, де чарівно квітнув великий кущ магнолії. На веранді в пурпуровому халаті, а може, радше у „розлізлику” сидів Мундек — товстий, лисий, в окулярах, незмінно з цигаркою в зубах. А поруч його нерозлучна сестра Трудя — велика й рудоволоса. Додаймо до них дрібного Бруно, що присів на сходинці, й матимемо цвіт цього товариства. Я не належала до нього. Воліла бути сама із Бруно.

Їх об’єднували картини і книжки, про які вони пристрасно дискутували годинами. Входили в інтелектуальний, несамовитий транс. Пільпелі також мали велику колекцію графіки й малюнків Бруно, ними були вкриті всі стіни. Інші гості, особливо молоді, часом дивилися на них із жахом. Тим більше, що їхніми героями були господарі та сам автор. Найбільший переполох викликала пастель, на якій оголена жінка входила у ванну, а темношкірий чоловік наливав туди кров з обезголовленого тіла. А біля ніг жінки — обличчя… Та ще й знайомі: Мундка, Сташка, Бруно.

Для філософських розмов та читання нових текстів Шульц зустрічався також з учителем фізики Кущаком. Тим, що був таким сміливим посередником у нашому знайомстві. Бруно давав йому попільничку — сам не курив, і вони дискутували про Бога, про Ісуса та про нескінченність. Обидвоє скептичні, обидвоє задерикуваті. Я не брала участі, не хотіла брати участі в цих диспутах. Бруно відкривав мені своє захоплення постаттю Христа, але я ніколи не була впевнена, чи це серйозно.

Мене — „панну з добропорядного дому” — трохи шокувала їхня оригінальність. Але передусім огортала ніжність до Бруно. Я знала, що йому потрібні друзі. Для нього, такого беззахисного, як скрипка без футляра, постійно виснаженого родинними, професійними й творчими проблемами, необхідна була прихильність і приязнь надійних людей. Бруно і Кущак зналися ще зі школи, розумілися без слів, але й словами постійно намагалися здивувати один одного. Ці знайомі давали йому якусь інтелектуальну поживу — це зрозуміло. Але найперше — тепло і те, чого він потребував найбільше, — почуття безпеки. І належності. Бо він уже знав, що самотність приносить йому лише тугу.

Здається, я не пасувала до його кола. При мені, напевне, й вони поводилися більш стримано. Але я ще не диктувала умов. Ще була „чемною”.

Хоч ми були пов’язані вже не тільки духовно.