Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

ніжками крісла презирливу посмішечку, яка встигла сповзти з губ.

Складки мого плаща розправилися. Я завмерла, побоюючись зайвим рухом порушити рівновагу.

— Що ж ти хочеш сказати нам, магу дороги? — після довгої паузи запитала Філумена.

— Ви в небезпеці, — я говорила уривчасто, берегла дихання. — Рада магів мого світу прийняла рішення.

— У твоєму світі немає магів, — пробасила Ортензія.

— Що ви знаєте про мій світ? Рада магів не терпітиме. Вирішено виконати обіцянку короля.

Знизу чулося дихання Гарольда. Надто гучне. Хоч би він стежив за обличчям, не виказав мене випадковим словом чи дурнуватою міною. Тримайся, Гарольде, ти все-таки головний королівський маг!

— Нам приведуть принців із твого світу? — Алісія нарешті випрямилася. Щоки її налилися непристойним пунцовим кольором, навіть зелене із золотом вбрання не здавалося тепер таким гарним.

— Ні. Вас видадуть заміж тут.

— За кого? — швидко запитала Розіна.

Мене стало трішки нахиляти вправо. Нахиляти й розвертати. Що тут, вітер? Протяг? Намагаючись утримати рівновагу, я піднялася ще вище. Тінь сповзла з обличчя Філумени. Принцеса примружилася.

— Вас вирішено видати заміж за принца Олександра.

Три вигуки пролунало одночасно:

— Нісенітниця!

— Дурниці!

— Ідіотка!

Промовчали тільки Стелла й Філумена. Перша, у смарагдово-білому платті, продовжувала заламувати пальці. Друга уважно мене розглядала: для цього їй доводилося тепер дивитись угору, закидаючи голову.

Як далеко внизу залишилася мозаїчна «арена»! Яким маленьким здається Гарольд! Він теж дивиться на мене, але бачить тільки підошви та поли плаща…

— Усе просто, — я намагалася, щоб вони не почули мого важкого дихання. — Зараз принц одружений на Ельвірі. Якщо Ельвіру скинути з корабля в море, принц знову буде вільний. Після Ельвіри вийде заміж Філумена. Їй піднесуть на ніч сонну траву, і вона не прокинеться. Після Філумени настане черга Алісії. І так доти, поки кожна з вас не отримає принца за чоловіка. Все справедливо. Все згідно з Обіця…

Я не могла більше говорити — мене знову скосило вправо. Зірки, намальовані зсередини на куполі, м’яко мерехтіли. Навколо кружляли золоті іскри — чи то метелики, чи то світляки. От якби навернутись з такої висоти — мокре місце від мене залишилось би. Ніяка магія не допомогла б.

Принцеси заговорили всі разом. Їхні голоси спліталися, віддавали луною, до мене долинав рублений салат із вересків: «Та як вони посмі… Вона бре… Це пра… Я боюся… Вони не посмі…»

— Вихід один, — я скинула праву руку, ніби закликаючи до уваги, а насправді — щоб не завалитися на бік. — Ви сьогодні ж, негайно. Повідомляєте королеві й Королівству. Що більше не чекаєте принців. Що повертаєте Обіцянку назад. Вирішуйте швидше.

Я затріпотіла, як підстрелений горобець. Хотіла спуститися, але замість цього здійнялася ще вище, до самих зірок.

— Я готова повернути обіцянку, — пролунав раптом голос, якого я раніше не чула. Це була Стелла.

— Тільки спробуй! — просичала Алісія.

— Не давай себе залякати, — голос Філумени був незвично тонким, але говорила вона впевнено. — Це обман. Це блеф!

— Ні, — гаркнула я з-під купола. — Навіть якщо його величність Оберон… виявить шляхетність… Рада магів мого світу зробить усе, як я сказала!

Ці мої слова виявилися великою помилкою.

Принцеси раптом замовкли. Зі своєї висоти я бачила п’ять піднятих облич.

— Ось воно що, — медовим голосочком проспівала Алісія. — Значить, рада магів твого світу головніша за Оберона?

— Значить, — підхопила Філумена, — король більше не хазяїн у своїй країні?

— Прийде рада магів і переконає Оберона, — хмикнула Ортензія. — Хі-хі.

— Фу, брехуха! — вигукнула Розіна. — А я повірила!

Стелла мовчала.

— Ліно, — я почула напружений голос Гарольда, — спускайся…

— Слухайте, ви! — я ніяк не хотіла змиритися з поразкою. — Ну що ви вперлися, як кози? Ви ж зістаритеся в цьому храмі! Вас же проклянуть геть усі, самі люди після смерті Оберона храм розвалять, а вас прикінчать! Вас же на шматки порвуть!

— Припини істерику, магу дороги, — з відразою промовила Філумена. — Ніхто не зістариться. Ніхто не вмре. Просто ви, могутні маги, відірвете нарешті зади від крісел і відшукаєте те, що обіцяв Оберон. Нам байдуже, звідки ви приведете принців — але ви їх приведете. Це наше останнє слово.

— Ах так! — закричала я. — Ну зачекай. Я вам дістану принців! Одного ревнивого, іншого прищавого, третього… людожера! А четвертого…

І тут повітря перестало мене тримати, я полетіла вниз — спочатку повільно, повертаючись навколо своєї осі, а потім усе швидше й швидше. Перед очима спершу почервоніло, а потім потемніло. І затихав удалині знущальний регіт принцес.

Розділ шостий

Поява Уйми

Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги.

У гробовому мовчанні ми з ним вийшли із храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов і обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернений рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.

Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.

— А яка гарна ідея, — сказав Гарольд.

— Що?

— Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, — Гарольд хижо посміхнувся.

— Не любиш ти принца.

— А за що його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.

— Спасибі, — сказала я, зітхаючи.

— За що?

— За те, що я — це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.

— Нема за що. Ти класно літала.

Я посміхнулася:

— І план, кажеш, гарний?

— Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.

— Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.

Гарольд невесело похитав головою:

— Тепер вони ще наскаржаться королю…

— Нехай скаржаться, — сказала я зло. — Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?

Він здригнувся. Покосував з підозрою:

— Звідкіля ти знаєш?

— Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку, та заради власної шкури…

Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, переодягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.

— Лінко, — сказав Гарольд. — А ти зовсім дитина.

— Ти ж знаєш, що ні. Я маг дороги.

— Знаю. Раніше, коли я сам був малявкою… Я ж не розумів, яка ти маленька.

— Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…

— Так пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій — точно не можна.

— Підемо разом?

Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо та знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять, що хочуть. Храм