Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

пішов на кухню. Зварив кави і всівся за стіл. Витягнув із Толстого «Кобзаря» і, все ще примружений, бо звикав до кухонної лампочки без абажура, яка вільно, наче шибеник, висіла на дроті попід стелею, розгорнув цю книжку, яка принесла в моє життя щось несподівано світле й загадкове, здатне відірвати від сірої буденної реальності.

Певно, читати рукопис Гершовича було би цікавіше, але я боявся концентрації його думки. А тут, на берегах «Кобзаря», кожен написаний дрібним почерком коментар видавався окремою картинкою, гарно оформленою і взятою в рамочку, тож можна було цю картинку розглядати й обдумувати, не відчуваючи при цьому втоми думки.

«Чоловік протягом усього життя бореться зі своїм нібито природним призначенням „бути сильним“, він втрачає інколи все життя на свідоме вироблення цієї якості, підсвідомо завжди перебуваючи в пошуках захисту, який може дати йому і дає тільки жінка. Кожний прояв природної чоловічої якості він присвячує пошукові цього захисту. У політиці цей природній процес використовується саме для ін’єктування патріотизму, адже кожен монумент, який зводять на честь батьківщини, зображає жінку, і часто у войовничій позі. Жінку — захисницю слабких, тобто чоловіків».

Гіркота кави осіла на язику, і мені захотілося затримати цей смак до ранку — він і бадьорив, і перебивав запах кориці, який, здавалося, вже літав по всій квартирі, куди б я не заходив.

Я знову погортав кілька сторінок.

«Любов до себе і свого життя чоловік легко переносить на любов до жінки, намагаючись зробити її складовою свого життя».

Ця думка здалася мені дещо банальною. Але я розумів, що всі ці записи були зроблені не для друку, тому не став звинувачувати покійного мислителя в надмірному милуванні власними роздумами і втраті якості. Це відкриття він зробив для себе, і якщо для мене в ньому не виявилося нічого нового, то лише тому, що інтуїтивно я це і так розумів.

Я сидів, гортав «Кобзаря» і читав коментарі Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи і не оцінюючи його думок. Перечікував ніч. Доки завіса темряви за вікном не почала розсмоктуватися у світанок, що наближався.

12

Зранку, пригадавши нічний телефонний дзвінок, я вже розхвилювався всерйоз. Денне світло наче внесло дещицю реальності в погрози того, хто дзвонив. Десять тисяч доларів — сума настільки велика, що не тільки віддати її, але й заробити було для мене чимось фантастичним. Але від погрози забрати замість грошей квартиру кинуло в холод. Мало того, що я продав двокімнатну на околиці, щоб купити однокімнатну в центрі, то тепер хтось збирався зробити мене бездомним! Я розумів, що дійсно зламав усі плани невідомим гостям, які так рвалися на склад «дитячого харчування». Але для того мене й наймали охоронцем... Хоча їм, звісно, на це наплювати. Я навіть не знаю — пробралися вони туди зрештою чи ні.

Ні, твердо вирішив я, жодного кроку назад. Грошей у мене таких немає, а квартиру не віддам! Лежать відкладені на чорний день п’ятсот доларів — треба терміново ставити броньовані двері. Навряд чи вони будуть різати їх автогеном. А якщо й почнуть — я встигну міліцію викликати... Надія на міліцію викликала в мене посмішку. Але треба ж бодай від когось чекати захисту. Міліція могла захистити реальніше, ніж нова конституція, але вона не могла опікуватися мною двадцять чотири години на добу.

До одинадцятої години я вже подзвонив у фірму з виготовлення та встановлення броньованих дверей. До мене приїхав представник, зняв розміри, запропонував вибір замків. Тут-таки ми підписали віддрукований на комп'ютері договір, і залишалося мені жити незахищеним тільки два дні. Та й двері виявилися дешевшими, ніж я думав, — усього триста баксів.

Після поставленого підпису на договорі я почувався впевненіше. Помітив і яскраве світло сонця за вікном, і цвірінькання горобців. Життя тривало, і треба було його продовжувати, брати від нього максимум і віддавати мінімум, щоб того, що лишилося, вистачило на якомога довший час.

13

Минуло два дні, й моє помешкання перетворилося на фортецю. Коли встановили важкі броньовані двері і я попрощався з двома майстрами, мене блискавкою вразило відчуття свободи. Захищеність моєї квартири на якийсь час передалась і мені. Тому я пішов, захищений, прогулятися вулицею.

Було близько другої. Сонце висіло над Софійським собором так, наче збиралося падати. На місці покладення під асфальт невинного патріарха Володимира було порожньо, і я без поспіху пройшов повз його невгодну могилу, повз таємничий штаб охорони держкордону, з-за дверей якого час від часу з'являвся лисий мужичок-боровичок із мобільним телефоном у руці та саме з вулиці перед штабом вів свої, певно, секретні телефонні перемовини. Але зараз і його не було. Лише поодинокі, не організовані ані в мітинг, ані в ходу стрічні траплялися мені на шляху.

Я йшов і міркував про це невиправдане відчуття свободи, яке мені подарували нові залізні двері. Несподівано поруч загальмувала «дев'ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, і я побачив чоловіка років сорока п'яти в синій футболці.

— Слиш, як до Бессарабки проїхати? — запитав він.

Я пояснив і потім провів авто поглядом. Номера в цієї «дев'ятки» були одеські.

Коли машина зникла з поля зору, зникло і моє відчуття свободи та захищеності. І зникло, треба сказати, недаремно. Я почав обережно косувати по боках і одразу ж запримітив уже знайому чорняву парочку, яка трапилася мені нещодавно разів зо три за день. Вусатий парубок дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кіоску.

«Знову збіг? — подумав я. — Чи вони мешкають десь поблизу?»

Я обійшов довкола Золотих Воріт і повернувся додому.

Цього ж вечора пролунав телефонний дзвінок.

— Як триває збір зелених? — запитав мене знайомий голос.

— Ніяк, — відповів я.

— Гляди, козел, ми тобі лічильник вмикати не будемо — не ті часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук — переселимо тебе на дошку з назвою «Допоможіть знайти». Допетрав?

Відповіді на своє «допетрав» мій співрозмовник не очікував і миттю поклав слухавку.

Настрій став зовсім кепським.

Яке пуття з цих дверей, якщо я зможу почуватися в безпеці, тільки зачинившись ізсередини?

«Ні, — подумав я, — треба кудись ушитися на час. Квартиру замкнути й утекти. Все одно рано чи пізно вони про мене забудуть».

І хоча теперішнє не надихало на туризм, я серйозно замислився про те, щоб на певний час полишити улюблене місто. Треба було їхати геть, і їхати негайно. І якось сам собою визначився напрямок — на казахський берег