Алессандро Барікко - Море-океан

Адмірал Ланґле повільно гортав папери з усіх кінців світу, які, очевидно, живили його божевілля. Листи, виписки з бортових журналів, газетні вирізки, протоколи допитів, конфіденційні звіти, депеші з посольств. Було всього. Холодність офіційно-ділової епіграфіки чи звіряння сп’янілих моряків-мрійників, байдуже перетинали світ, щоб дістатися на цей його стіл, де іменем Королівства Ланґле виводив гусячим пером межу між тим, що в Королівстві вважатимуть за правду, і тим, що забудуть як неправду. З морів усієї земної кулі, сотні постатей та голосів, що діставались один за одним цього письмового столу, щоб їх проковтнув вердикт, тонесенький, як нитка чорного атраменту, вишитого рівним почерком в оправлених шкірою книгах.

Рука Ланґле стала лоном, у якому складалися його подорожі. Його перо, вістря, що долало їхню втому. Певна та чиста смерть.

Цю звістку слід уважати безпідставною, а через те поширювати хіни посилатися на неї в мапах і документації Королівства заборонено.

Чи так, забезпечуючи навіки безхмарне життя:

Цю звістку вважати правдивою, а через те наводити в усіх мапах та документації Королівства.

Ланґле вирішував на власний розсуд. Порівнював докази, перевіряв свідчення, досліджував джерела. І потім робив висновок. Щодень жив посеред примар величезної колективної фантазії, що з них ясний погляд дослідника чи зборений галюцинаціями погляд того, хто втрапив у корабельну трощу, часом породжували ідентичні образи й нелогічні історії, що навзаєм доповнювали одна одну. Жив поміж див. Тому в його палаці панував передбачуваний та маніакальний порядок: його життя тяглося за незмінною геометрією звичок, що трохи нагадувала священну літургію. Ланґле так захищався. Утиснув власне існування в мережу вивірених до міліметра правил, що здатні заглушити вир уяви, якому щодня він віддавав на поталу власний розум. Перебільшення, які щодня з усіх морів світу пливли до нього, применшувалися, натикаючись на перепону, ретельно зведену ним із дрібних зрозумілих речей. Як спокійне озеро, чекала на них за крок попереду мудрість Ланґле. Незворушна і справедлива.

Крізь розчинені вікна долинало ритмічне ляскання ножиць у руках садівника, що підстригав троянди, непохитно, мов за вироком Суду, позбавляючи їх дикої парості. Звичайнісінький лязкіт. Але того дня в голові адмірала Ланґле цей шум нашіптував до нього цілком однозначне послання. Терпляче й уперто — занадто близько до вікна, щоб виявитися випадковим, — воно неухильно нагадувало про одне зобов’язання. Ланґле радо його не чув. Одначе він був людиною честі. Тому, відклавши вбік сторінки, що розповідали про острови, корабельні уламки й метеликів, він відсунув шухляду, добувши з неї три листи, поклав їх на письмовий стіл. Вони прийшли з трьох різних місць. Попри те, що на них були чіткі відзнаки термінової та конфіденціальної кореспонденції, Ланґле заховав їх через власне боягузтво на кілька днів туди, де вони навіть не впадали йому в око. Та зараз він розкрив листи позбавленим емоцій формальним жестом і, не піддаючись ваганням, почав читати. На одному аркуші помітив кілька імен та дату. Намагався читати спокійно й нейтрально, як годиться бухгалтеру Королівства. В останньому записі йшлося таке:

Готель «Альмаєр», Куартель

Зрештою, стиснувши листи в руці, підхопився, підійшов до каміна та жбурнув їх у завбачливий вогонь, що тими днями стеріг ліниву весну. Спостерігаючи, як загинаються аркуші коштовно-елегантних послань, які він охоче ніколи б не читав, відчув радісно-несподівану тишу, що долинала з розчинених вікон. Ножиці, які дотепер не вгамовувалися, наче годинникові стрілки, стихли. Лише згодом у тиші почулося, як викарбовує крок садівник, віддаляючись. Щось пунктуальне було в тому відході, що здивувало б усякого. Та не Ланґле. Він знав. Будь-кому цей зв’язок між двома чоловіками, адміралом і садівником, видався б загадковим, але для них у цьому вже не було жодних секретів. Звичне сусідство, що виникло завдяки обопільному мовчанню й таємним сигналам, протягом років зберігало їхній особливий союз.

Трапляється безліч історій. Ця сталася давним-давно.

Одного дня, шість років тому, до адмірала Ланґле привели чоловіка, котрого, як повідомляли, звали Адамс. Високий, кремезний, волосся спадає до плечей, шкіра спалена сонцем. Можна було б подумати, що він звичайний моряк, як і решта. Проте, щоб він тримався на ногах, його доводилося піддержувати, позаяк ходити він не міг. На шиї помітна була огидна, як виразка, рана. Він стояв на диво непорушно, ніби паралізований, нетутешній. Єдине, що, мабуть, свідчило про залишки притомності, — його погляд, який скидався на погляд звіра в агонії.

«У нього погляд, мов у звіра, що полює», — міркував Ланґле.

Розповідали, що знайшли його в селищі в серці Африки. Там були й інші білі люди — раби. А він був чимось іншим. Він був улюбленим звіром вождя племені. Він стояв на чотирьох, гротескно прикрашений пір’ям і барвистим камінням, прив’язаний мотузкою до трону цього такого собі царя. Харчувався недоїдками, якими той його годував. Тіло мав зранене й побите. Він навчився скавчати, так, що це дуже забавляло правителя… Мабуть, лише завдяки цьому досі й жив на цьому світі.

— Має щось нам розповісти? — спитав Ланґле.

— Він — нічого. Він не розмовляє. Не хоче говорити. Але ті, що були вкупі з ним… решта рабів… і ті, хто знав його, у порту… коротше кажучи, вони переповідають про нього надзвичайні речі, нібито цей чоловік побував усюди, він справжня загадка… якщо йняти віри тому, що про нього розповідають.

— А що про нього розповідають?

Він, Адамс, стояв із байдужим виглядом, нерухомо, посеред кімнати. А навколо нього — вакханалія спогадів та фантазій, що вибухають, відсвіжуючи атмосферу пригодами, як твердять, із його життя / триста кілометрів пройшов пішки в пустелі / присягаються, що бачили, як він перетворився на негра, а потім знову став білим / маючи справи з місцевим шаманом, саме від нього навчився створювати червоний порошок / як схопили їх усіх і прив’язали до одного величезного дерева, а потім чекали, поки їх живцем із голови до п’ят укриє комашня, але він заговорив незбагненною мовою, й саме тоді дикуни несподівано / присягаються, що він побував на вершинах, звідки ніколи не зникає світло, тому звідти ще ніхто не повертався, не з’їхавши з глузду, окрім нього, який повернувшись, мовив тільки / при султановім дворі, куди його запросили через його голос, прекрасний голос, його, вкривши золотом, змусили співати в катівні, поки