Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

У першому листі було написано:

«Гадав, зіб’єш нас із пантелику й тобі зійде з рук, чи не так? Ніколи в житті. Ми полюємо на тебе, Ретчетте, і ДІСТАНЕМО тебе!»

Підпису не було.

Без коментарів, лише здивовано звівши брови, Пуаро взяв другий лист:

«Ретчетте, ми з тобою розправимося. Скоро. Ми тебе ДІСТАНЕМО, просік?»

Пуаро відклав листа.

— Стиль однорідний! — сказав він. — Та не все так просто з почерком.

Макквін втупився в нього.

— Ви, може, й не помітили, — ввічливо сказав Пуаро. — Для цього потрібне око, більш звикле до таких речей. Ці листи писала не одна особа, мсьє Макквін. До кожного листа приклали руку принаймні дві особи чи більше. Кожен писав по одній літері у слові. Крім того, листи писали друкованими літерами. Це ускладнює завдання ідентифікації почерку.

Він замовк, а потім продовжив:

— Вам відомо, що мсьє Ретчетт звернувся до мене по допомогу?

— До вас?

Здивований тон голосу Макквіна переконав Пуаро, що молодий чоловік про це не знав. Пуаро кивнув:

— Так. Він був наляканий. Скажіть мені, як він поводився, коли отримав першого листа?

Макквін завагався:

— Важко визначити. Він… він намагався віджартуватися тим своїм тихим смішком. Проте, — Макквін ледь здригнувся, — я відчув, що показний спокійний вимагає багато зусиль.

Пуаро кивнув. А тоді поставив несподіване запитання:

— Містере Макквін, скажіть мені, тільки чесно, що ви думаєте про вашого працедавця? Він вам подобався?

Гектор Макквін відповів не одразу.

— Ні, — нарешті сказав він. — Я не любив його.

— Чому?

— Важко сказати. Він був по-своєму досить приємний. — Він помовчав, а потім сказав: — Я зізнаюся вам, містере Пуаро. Він мені не подобався, і я йому не довіряв. Упевнений, що то був жорстокий і небезпечний чоловік. Хоча, маю визнати, доказів на підтримку своєї думки в мене немає.

— Дякую вам, мсьє Макквін. І ще одне запитання: коли востаннє ви бачили Ретчетта живим?

— Учора ввечері, десь о… — він на мить задумався, — о десятій, гадаю. Я пішов у його купе, щоб записати деякі розпорядження.

— Про що?

— Про кахлі та античні гончарні вироби, які він придбав у Персії. Доставили зовсім не те, що він придбав. Про це велося довге й неприємне листування.

— І тоді ви востаннє бачили Ретчетта живим?

— Так, гадаю, так.

— А вам відомо, коли Ретчетт отримав останнього листа з погрозами?

— Уранці того дня, коли ми покинули Константинополь.

— Маю поставити вам ще одне запитання, містере Макквін. У вас були хороші стосунки з вашим працедавцем?

Очі юнака несподівано блиснули.

— У цей момент у мене мають побігти мурашки по шкірі, чи не так? Книжними словами я відповідаю: «У вас на мене нічого немає». Ми з Ретчеттом добре ладнали.

— Може, мсьє Макквін, ви залишите нам своє повне ім’я та адресу в Америці?

Макквін продиктував своє ім’я — Гектор Вільярд Макквін — і адресу в Нью-Йорку.

Пуаро відкинувся на подушки.

— Наразі все, мсьє Макквін. Я був би дуже вдячний, якби ви якийсь час помовчали про смерть мсьє Ретчетта.

— Його камердинер, Мастерман, має дізнатися.

— Гадаю, він уже знає, — сухо сказав Пуаро. — І якщо так, переконайтеся, що він тримає язика за зубами.

— Це неважко. Він британець і, як каже сам, «тримається на віддалі». Він невисокої думки про американців, а інші національності взагалі вважає не вартими уваги.

— Дякую, мсьє Макквін.

Американець вийшов із купе.

— І що? — вимагав мсьє Бук. — Ви вірите словам цього молодого чоловіка?

— Він здається чесним і щирим. Не вдає, що симпатизував своєму працедавцю, як мав би робити, якби якось був у цьому замішаний. Це правда, що Ретчетт не розповів йому, що намагався скористатися моїми послугами і що йому це не вдалося, але не думаю, що це справді підозріла обставина. Я схиляюся до думки, що Ретчетт належав до тих джентльменів, які тримають свої наміри в таємниці.

— Отож, ви заявляєте, що принаймні один пасажир не винен у цьому злочині? — весело спитав мсьє Бук.

Пуаро кинув на нього докірливий погляд.

— Щодо мене, я підозрюю всіх до останньої миті, — озвався Пуаро. — І водночас маю визнати, що й не уявляю собі, як тверезий, практичний Макквін втрачає голову і наносить жертві дванадцять або чотирнадцять ударів. Ніяк не відповідає його психотипу, взагалі.

— Ніяк, — підтвердив містер Бук задумливо. — Це скоїла людина, майже доведена до божевілля, зі страшною ненавистю, що веде нас до більш латинського темпераменту. Чи підтверджує версію, на якій наполягав наш chef de train, що це зробила жінка.

Розділ сьомий

Тіло

У супроводі доктора Константіна Пуаро вирушив в сусідній вагон, у купе, яке займала жертва. Підійшов провідник і відімкнув їм двері своїм ключем.

Двоє чоловіків увійшли всередину. Пуаро повернувся із запитанням до свого супутника:

— У купе щось пересували?

— Нічого не чіпали. Я намагався не рухати тіло під час огляду.

Пуаро кивнув. Він роззирнувся.

Його одразу ж ударив лютий холод. Вікно відчинено навстіж, а шторку відсунуто.

— Бррр… — зауважив Пуаро.

Лікар вдячно всміхнувся.

— Мені не хотілося зачиняти його, — пояснив він.

Пуаро уважно оглянув вікно.

— Ви маєте рацію, — заявив він. — Ніхто не покидав вагон цим способом. Імовірно, що вікно залишили відчиненим, щоб навести нас на цю думку, але, якщо це так, то сніг зірвав плани вбивці.

Пуаро ретельно оглянув віконну раму. Він витяг із кишені невелику коробку і розсипав по ній трохи порошку.

— Жодних відбитків пальців, — сказав він. — Це означає, що їх витерли. Але, навіть якщо вони й були, це мало б нам допомогло. Вони могли б належати мсьє Ретчетту, його камердинеру чи провіднику. У наші дні злочинці таких помилок не припускаються. І тому, — додав він бадьоро, — ми можемо зачинити це вікно. Без сумніву, тут немов у льодовні!

Він перейшов від слів до діла, а тоді вперше виявив увагу до нерухомої фігури на полиці.

Ретчетт лежав на спині. Його піжамна сорочка, покрита плямами кольору іржі, була розстебнута та відгорнута.

— Я мав побачити характер