Міндзяк Андріана - Спадкоємиця легенд , Міндзяк Андріана

Аурелія завжди була обережною, коли мова йшла про речі, що стосуються її батька. Він був людиною, яка завжди прагнула тримати всі свої турботи та проблеми при собі. І, як правило, це приносило їй лише тривогу — через його постійне прагнення захистити її від усього поганого, вона не завжди могла дізнатися правду вчасно.

Цього ранку, коли вона випадково перевертала старі документи на полиці в його кабінеті, один з конвертів привернув її увагу. Він лежав неакуратно, немов хтось поспішав його сховати. На червоному конверті був великий чорний штамп «Терміново», і Аурелія відчула, що це щось важливе. Вона не збиралася брати особисті речі батька, але цей конверт був занадто очевидним і... знову ж таки — він так погано лежав, що просто не міг не привернути увагу.

Злегка нервуючи, Аурелія відкрила його. І хоча вона й намагалася бути обережною, документ, який вона знайшла всередині, здався таким важким, як тягар. В ньому йшлося про її батька — про його хворобу. Рак. І на останній стадії. Лікарі вже не могли нічим допомогти.

Аурелія відчула, як кров застигла в жилах. Її погляд затуманився. Вона намагалася зрозуміти все, що написано на аркуші, але її серце билося набагато швидше. Всі ці слова — остання стадія, необоротність, небагато часу — почали змушувати її дихати ще важче. Її руки почали тремтіти, і Аурелія зібрала документи, намагаючись сховати їх назад, щоб батько не помітив, що вона вже все знає.

Він, ймовірно, не мав наміру, щоб вона дізналася так швидко. І, хоча вона відчувала, як її душа зсихається від горя, вона вирішила не показувати своєму батькові, що вона в курсі. Це стало її внутрішньою боротьбою — як бути сильною для нього, коли сама вона відчувала, що всі її сили виснажені від тривоги.

Тим часом Аурелія вийшла з дому, все ще намагаючись заспокоїти себе. Вона знала, що це було лише питання часу — коли батько їй скаже правду, але все одно відчувала, що такий біль вона ще не готова була пережити.

Вона прийшла до школи, намагаючись зібратися, хоч і не могла повністю позбутися цього болю. Як завжди, її однокласники не залишили її в спокої. Всі вони вже знали, що вона завжди якась інша, відсторонена. В цей день їхні слова, здавалось, були особливо болючими.

— О, Ауреліє, знову самотня? Не хвилюйся, тобі це пасує, — насмішкувато кинув один із хлопців, дивлячись на неї з верхньої сходинки, де стояли інші учні. Всі вони засміялися, а вона лише спокійно знизала плечима.

Це було настільки звичним, що вона практично не звертала на них увагу. Однак у цей момент щось усередині не витримало. Її нерви були на межі через те, що вона дізналася про хворобу батька. Це було наче краплина, яка переповнила чашу.

Вона підняла голову, і її голос, хоч і спочатку тихий, згодом вибухнув гнівом.

— Ви що, зовсім здуріли?! — гукнула вона, її слова прорізали тишу класу. — Що, вам це доставляє радість, чи що?!

Це був крик, на який учні не очікували. Всі завмерли, дивлячись на неї. У її очах була біль і розчарування, але також і сила, якої вони ніколи не бачили. Той хлопець, який почав першим задер носа, але навіть не міг сказати нічого у відповідь.

Але серед всього цього Лео, який сидів біля її парти, не міг не помітити її реакцію. Він подивився на неї і зрозумів, що вона носить в собі щось важке, що їй потрібно відпустити. А коли хлопець все ж таки ще спробував щось сказати, Лео встав і вперто підійшов до нього, ставши між ним і Аурелією.

— Якщо ти ще раз щось скажеш до неї, тобі буде гірше, — сказав він спокійно, але так твердо, що всі в класі затихли.

Хлопець запитально подивився на нього, і швидко відступив назад, не бажаючи отримувати більше уваги. Лео повернувся до Аурелії.

— Ти в порядку? — запитав він тихо.

Вона подивилася на нього і стиснула губи, намагаючись стримати сльози. В її очах було більше, ніж просто втома — це була тяжка боротьба з власними переживаннями. Але вона тільки кивнула, не знаючи, що ще сказати.

— Я проведу тебе додому, — запропонував Лео.

Вона намагалася відмовитися, але внутрішньо відчула, що не зможе повернутися додому сама. Їй потрібна була ця підтримка, хоч і не могла прямо про це сказати. Тож вони разом вийшли з класу.

Аурелія розповіла йому про те, що сталося з її батьком. Вона не знала, що саме він може сказати, але Лео просто обійняв її. Його мовчання було втішним, бо не потрібно було нічого пояснювати — він просто був там.

Тим часом її батько, стоячи біля вікна, побачив це. Він бачив, як Лео підтримує його доньку, і в серці відчув полегшення. Він знав, що, навіть коли його вже не буде, у її житті є той, хто стане для неї опорою. І це вже був початок для Аурелії — початок її справжньої сили.

 Коли Аурелія повернулася додому, її серце билося все ще швидше. Вона тихо закрила двері за собою і пройшла до кухні. Батька не було там. Вона знала, що він, як завжди, залишився в своєму кабінеті, ймовірно, через чергові документи або якісь справи, які потрібно було вирішити.

Вона стояла кілька хвилин на місці, зібравши сили, але відчувала в собі розрив між тим, що вона знала, і тим, що вона мала показати. Батько був втомлений, зневірений, і вона не могла знову поставити перед ним свої питання. Вона вже відчувала, як важко йому переживати це все самотужки. Тому Аурелія вирішила піти до своєї кімнати, закрити двері і спробувати не думати про те, що сталося.

Вона сіла на ліжко, обхопила коліна руками і подивилася у вікно. За вікном вже почався вечір, сонце оберталося на захід, і все здавалось таким тихим, таким непорушним. Але в середині її душі йшла справжня буря.

Через кілька днів вона вже повинна була залишити школу. Випускний наближався, а разом з ним і питання — куди вона піде далі. Мало хто з однокласників розумів, що Аурелія насправді не знала, ким хоче бути. Всі навколо говорили про коледжі, про майбутні професії, а вона не могла відповісти на це питання. Це було ніби ще одна невизначеність у її житті, як і питання про батькову хворобу, на яке вона ще не знаходила відповіді.

Але тепер, розмірковуючи, що зробить далі, вона зрозуміла. Вона хоче стати лікарем. Це було дивовижно — так чітко і вперто. З того моменту, як вона дізналася про батькову хворобу, все змінилося. Вона розуміла, що зараз вона не може допомогти йому. Ні, вона не могла нічого змінити в цій ситуації. Але в майбутньому вона хоче допомагати іншим, бути тією, хто може дати надію, хто може вилікувати. Вона більше не хоче бути безсила. Вона хоче, щоб ніхто не відчував того болю, який відчуває зараз її серце, коли вона думає про свого батька.

Мрія про медицину стала її метою. Тепер, коли її серце було розірване від невідомості, це стало єдиною річчю, яка давала їй хоча б якийсь сенс у цьому хаосі.

Лео, хлопець, який перевівся до їхнього класу в останній рік, був чимось особливим для неї. Вони стали ближчими, і хоча між ними було щось неясне, якийсь невизначений зв’язок, Аурелія все ж відчувала, що цей хлопець — не випадковий у її житті. Він прийшов до них з іншої школи, і, незважаючи на те, що він був новачком, він швидко вписався в колектив і знайшов спільну мову з усіма. Але їхнє спілкування мало більше значення для Аурелії, ніж просто класний товариш. Вона не могла пояснити, чому це так, але відчувала, що в них є щось спільне. Чи це була просто підтримка, яку вона отримувала від нього, чи, може, щось глибше, невидиме, вона не знала. Але вона почала відчувати, що з ним вона не одна. І, можливо, це було саме те, що їй було потрібно.

Випускний був вже зовсім близько. І хоча вона все ще не мала чіткої відповіді на те, чому її життя здається таким незрозумілим і складним, одна річ була для неї ясно зрозумілою: вона більше не хоче залишатися безсила. Вона була готова до змін, готова до того, щоб стати тією, хто допоможе іншим, коли це буде потрібно. І все почнеться з цього рішення — стати лікарем.