Майн Рід - Вершник без голови

І, замість зникнути в заростях, мексиканка виїжджає на відкриту рівнину й рішуче жене коня назустріч вершникам, які вже зовсім близько. Потім напинав поводи й з потайною недоброю думкою жде, поки вони під'їдуть.

Ще мить — і вершники оточують її тісним кільцем.

Їх десь із сто, озброєних хто чим, строкато вдягнених, і скидаються вони один на одного тільки тим, що всі з ніг до голови вкриті рудою пилюкою, та ще суворим виразом облич, хіба лише трохи пом'якшеним неприхованою цікавістю.

Хоч, опинившись у такому оточенні, не диво злякатися, особливо жінці, проте Ісідора не виявляє ніякого страху. Вона й справді анітрохи не боїться цих людей, що так безцеремонно оточили її. Декого з них вона знав з лиця, але літнього чоловіка, що, як видно, очолює їх і оце збирається розпитувати її, ніколи досі не бачила.

А втім, вона вже здогадується, хто він. Чуття підказує їй, що це батько того вбитого, а також і дівчини, яку вона б хотіла бачити мертву і, певна річ, вкриту ганьбою.

Яка щаслива нагода!

— Ви говорите по-французькому, мадемуазель? — запитує Вудлі Пойндекстер цією ж таки мовою, вважаючи, що так вона краще зрозуміє його.

— Дуже мало, сеньйоре. Краще говоріть по-англійському.

— О, по-англійському… Тим зручніше для нас. Скажіть мені, міс, чи не бачили ви тут у прерії кого-не-будь? Чи не зустрівся вам дорогою якийсь вершник, чи, може, ви помітили, що хтось десь отаборився?

Ісідора чи то вагається, чи то обмірковує свою відповідь.

Тим часом плантатор, з усією можливою за таких обставин чемністю, ставить нове запитання:

— Дозвольте спитати вас, де ви мешкаєте?

— На Ріо-Гранде, сеньйоре.

— І оце ви їдете просто звідти?

— Ні, з Леони.

— З Леони?

— Це небога старого Мартінеса, — втручається до розмови один з вершників. — Його плантація межує з вашою, містере Пойндекстер.

— Si… так, справді. Sobrina… цебто небога дона Сільвіо Мартінеса.

— То ви їдете зараз просто з його садиби? Ви вже пробачте, що я так доскіпуюсь. Запевняю, міс, ми розпитуємо вас не з пустої цікавості й не з настирливості. На те є поважні причини, дуже поважні.

— Так, я їду з гасієнди Мартінеса, — відказує Ісідора, ніби й не чувши його останніх слів. — Дві години тому виїхала звідти.

— То, певно, ви чули, що вчинено… убивство?

— Так, сеньйоре. Про це казали позавчора в домі мого дядька.

— А сьогодні, коли ви від'їжджали… чи не було в селищі якихось новин? Ми мали звідти вісті, але то раніше, а ви, може, повідомите нас про щось нове. Чи ви чули що-небудь таке, міс?

— Кажуть, люди з селища поїхали шукати вбивцю. Це, мабуть, про вас, сеньйори?

— Так, так, про нас. Ну, а більш ви нічого не чули?

— Чула, але то така дивна річ, сеньйори, що ви мені, мабуть, і не повірите.

— Що ж воно таке? — швидко запитують воднораз кілька голосів, і всі 'очі з цікавістю звертаються до чарівної вершниці.

— Кажуть, ніби в прерії бачили якогось вершника без голови… саме десь тут… Помилуй Боже, та ми ж оце якраз поблизу того місця! Це сталося в околиці Нуесес, недалеко від броду, що на дорозі до Ріо-Гранде. Так розповідали вакеро.

— І вони самі його бачили, ті вакеро?

— Так, сеньйори, їх було троє, і всі- присягаються, що бачили ту прояву на власні очі.

Ісідора трохи здивована тим, що її дивовижна історія не справила великого враження на техасців. Вони вислухали її уважно, але без* особливого подиву. Та чийсь голос пояснює, в чому річ:

— Ми теж його бачили, того безголового вершника, тільки здаля. А ті ваші вакеро не роздивилися ближче, що воно таке?

— Та ні, боронь Боже!

— А ви не можете нам пояснити, міс?

— Я? Певно, що ні. Я тільки чула про це, так вам і сказала. А що то може бути, хто його знає.

Деякий час усі мовчать, ніби міркуючи про те, що почули. Нарешті плантатор порушує мовчанку й повторює своє перше запитання:

— Ну, а чи не бачили, не зустрічали ви кого-небудь, міс? Я маю на увазі — десь тут, у прерії.

— Si… так, бачила.

— Бачили? Кого саме? Зробіть ласку, розкажіть…

— Жінку.

— Жінку? — луною озвалося кілька голосів.

— Так, сеньйори.

— Що то була за жінка?

— Una Americana… Американка.

— Американка? Серед прерії? І сама?

— Так, сеньйори.

— Хто ж вона така?

— Звідки мені знати?

— Ви її не знаєте? Яка вона з себе?

— Як це — з себе?

— Ну, як вона вдягнена?

— Vestido de caballo.[71]

— То вона була на коні?

— На коні.

— І де ви зустріли ту жінку?

— Недалеко звідси, по той бік чагарів.

— Куди ж вона могла їхати? Хіба там є якесь житло?

— Є одне хакале. Я тільки чула про нього. Пойндекстер обертається до одного з вершників, що розуміє по-іспанському.

— Що таке хакале?

— Так вони називають свої халупи.

— А хто там живе, в тому хакале?

— Don Mauricio, el mustenero.

— Моріс-мустангер! — тут-таки пояснює той самий перекладач.

Серед гурту вершників перебігає радісний гомін. Після двох днів упертих, але марних пошуків вони нарешті натрапили на слід — на слід убивці!

Ті, що позлазили з коней, миттю" опиняються в сідлах. Усі підібрали поводи й готові рушити далі.

— Ми не хотіли б бути настирливими, міс Мартінес, — гадаю, таке ваше прізвище? — але ви повинні провести нас до того місця.

— Для цього мені доведеться трохи збочити з дороги, але нехай. Їдьмо, сеньйори! Якщо вам так потрібно туди, я проведу вас.

Ісідора знов перетинає смугу заростей, а слідом за нею, розтягтись довгою вервечкою, їде сотня вершників.

Нарешті вона спиняє коня на західному краю хащі. Попереду до самої долини Аламо лежить відкрита прерія.

— Погляньте туди! — мовить мексиканка, показуючи в напрямі річки. — Бачите на обрії темну цятку? То верхівка кипариса, що росте в долині Аламо. Їдьте просто на нього. Там є виярок, яким ви спуститесь у долину. А трохи далі побачите й хакале, про яке я вам казала.

Нетерплячі вершники не чекають дальших настанов. Майже забувши про свою провідницю, вони пускаються вчвал по рівнині, просто до того кипариса.

Та один з вершників затримується біля Ісідори — не той, що веде загін, а інший, хоча й не менш від нього зацікавлений таким поворотом подій. А може, ще й більше, оскільки це стосується жінки, яку бачила мексиканка. Він знає мову Ісідори майже так само, як і свою рідну.

— Скажіть мені, сеньйорито, — схвильовано й мало не благально питає він, під'їхавши ближче до неї, —